Людвіг фон Мізес. КАПІТАЛІЗМ, РИНОК І СВОБОДА

Філософи і правники доклали великих зусиль, намагаючись визначити по­няття свободи (freedom) або волі (liberty). Навряд чи можна стверджувати, що такі намагання є успішними.

 

Поняття свободи має сенс тільки тоді, коли воно стосується міжлюдських взає­мин. Були автори, які розповідали різні байки про первісну - природну - свободу, яку людина, як припускалося, мала у міфічному природному стані, що передував встановленню суспільних відносин. Проте такі розумово та економічно самодостатні індивіди або сім'ї, блукаючи країною, були вільними тільки доти, доки їх шлях не перетинався зі шляхом сильнішої людини. У безжалісній біологічній конкуренції правим завжди був сильніший, а слабшому не залишалося іншого вибору, окрім як безумовна покора. Первісна людина, безсумнівно, не народжувалася вільною.

 

Термін свободаможе набувати значення лише у межах суспільної системи. Як праксеологічний термін¹⁾, свобода належить до тієї сфери, в рамках якої діючий індивід у стані вибирати між альтернативними способами дії. Людина вільна на­стільки, наскільки їй дозволяється вибирати собі цілі і засоби, потрібні для їх до­сягнення. Свобода людини найсуворіше обмежена законами природи, а також зако­нами праксеології. Вона не може досягти цілей, що несумісні одна з одною. Якщо людина вирішує віддатися насолодам, що певним чином впливають на функціону­вання її тіла та розуму, вона повинна змиритися з відповідними наслідками. Було б недоречним говорити, що людина не вільна тому, що вона не може отримати задо­волення від вживання певних наркотиків, не зазнаючи їх негативного впливу, що вважається вельми небажаним. Хоча загалом це визнається всіма розумними людь­ми, подібної одностайності все ж немає стосовно оцінки законів праксеології.

 

Людина не може одночасно користуватися і перевагами від мирного співробіт­ництва на основі принципу розподілу праці у суспільстві, і дозволом удаватися до поведінки, яка обов'язково призведе до розпаду суспільства. Вона повинна вибира­ти між дотриманням певних правил, що роблять можливим життя у суспільстві, та злиденністю й незахищеністю «небезпечного життя» у стані постійної ворожнечі між незалежними індивідами. Цей закон, що визначає наслідок усіх людських дій, не менш суворий, ніж закони фізики.

 

Проте все ж існує далекосяжна різниця між наслідками, зумовленими нехтуван­ням законів природи, та наслідками, зумовленими нехтуванням законів праксеології. Безперечно, обидві категорії законів виконуються самі по собі, не потребуючи жод­них зусиль з боку людини. Проте результати вибору, що робиться індивідом, є різни­ми. Людина, яка приймає отруту, шкодить лише сама собі. А ось людина, яка вирі­шує вдатися до грабунку, підриває увесь суспільний устрій. Користуючись лише короткотерміновими вигодами, отриманими внаслідок своїх дій, вона може не усві­домлювати довготермінових наслідків таких дій, що можуть зашкодити усім лю­дям, її діяння є злочином, тому що вони мають згубні наслідки для її співвітчиз­ників. Якби суспільство не змогло завадити такій поведінці, вона б невдовзі стала нормою і підірвала б співробітництво у суспільстві та всі ті вигоди, які останнє дарує кожному.

 

Для того, щоб встановити та зберегти суспільне співробітництво та цивілізо­ваність, необхідно вжити заходів, що не дали б змоги асоціальним індивідам вдава­тися до дій, здатних зруйнувати все те, чого людина досягла у своєму розвитку від рівня неандертальця. Для збереження етану справ, за якого існує захист індивіда від необмеженої тиранії сильніших та спритніших членів спільноти, необхідний інститут, що дозволяє стримувати дії усіх антисуспільних елементів. Миру як відсут­ності постійної боротьби всіх проти всіх можна досягти лише шляхом запровадження системи, де можливість застосування сили монополізована суспільним апаратом примусу і насильства, а застосування такої можливості у кожному окремому випад­ку регулюється певною сукупністю правил - створеними людиною законами, що відрізняються як від законів природи, так і від законів праксеології. Суттєвим інстру­ментом соціальної системи є функціонування такого апарату, що звичайно називається державою.

 

Поняття свободи та залежності має сенс лише стосовно того способу, в який функціонує держава. Було б зовсім недоцільним і помилковим стверджувати, що людина є не вільна тому, що якщо вона хоче залишитися живою, її можливість ро­бити вибір між ковтком води та ковтком ціаністого калію обмежена природою. Так само було б недоречним називати людину не вільною тому, що законом встановлена певна міра покарання за те, що вона хоче вбити іншу людину, а також тому, що поліція та суд у кримінальних справах суворо забезпечують її виконання. У тій мірі, наскільки держава - суспільний апарат примусу і насильства - обмежує застосування насильства та загрози такого насильства шляхом придушення антисуспільної діяльності й запобігання їй, настільки й переважає те, що об%u0491рунтовано та осмисле­но можна назвати свободою. Обмеження накладаються лише на ту поведінку, що неодмінно призводить до руйнування суспільної співпраці та цивілізації, і тим са­мим відкидає всіх людей до стану, який існував у той час, коли homosapiensme вів суто тваринне існування. Такий примус не обмежує суттєвим чином можливості людини вибирати. Як би не існувало держави, що забезпечувала б виконання ство­рених людиною законів, то індивід не мав би, з одного боку, переваг, зумовлених існуванням суспільного співробітництва, а з другого боку - задоволення вільно відда­ватися втіхам ненаситних тваринних інстинктів агресії.

 

У ринковій економіці, соціальній організації типу laissez-faireіснує сфера, в ме­жах якої індивід вільний робити вибір між різними способами діяльності, не буду­чи обмеженим загрозою покарання. Однак, якщо держава не обмежується захистом людей від насильницької чи шахрайської агресії з боку антисуспільних елементів, то вона зменшує сферу свободи індивіда діяти більше, ніж це окреслено праксеологічним законом. Таким чином, ми можемо визначити свободу як той стан речей, коли індивідуальне право вільного вибору (the individual's discretion to choose) це обмежене насильством з боку держави більше, ніж це обмежується у будь-якому разі праксеологічним законом.

 

Саме це мається на увазі, коли свобода визначається як становище індивіда у ринковій економіці. Він вільний у тому сенсі, що закони і держава не примушують його відмовитися від автономії та самовизначення більшою мірою, ніж це робить неминучий праксеологічний закон. Він відмовляється лише від свободи тварини жити без будь-якого врахування існування інших особин того ж виду. А суспільний апарат примусу і насильства домагається того, щоб індивіди, яким злоба, недале­коглядність та розумові вади не дають змоги зрозуміти, що, вдаючись до дій, які підривають основи суспільства, вони завдають шкоди самим собі і всім іншим людсь­ким істотам, були змушені уникати таких дій.

 

Саме з цієї точки зору доводиться вирішувати питання, що часто постають, про те, чи не є військова повинність та оподаткування обмеженням свободи. Якби всі люди у світі визнали принципи ринкової економіки, то не було б жодних підстав вдаватися до воєн, і всі держави могли б жити у мирі та спокої. Але у наш час ситу­ація така, що вільній країні постійно загрожують агресивні задуми тоталітарних автократій. Якщо вона хоче зберегти свою свободу, то повинна бути готовою захи­стити свою незалежність. Якщо уряд вільної країни, намагаючись зробити все, аби відбити агресію, примушує всіх громадян активно з ним співпрацювати, а всіх при­датних до військової служби призиває до армії, то він не накладає на індивіда обо­в'язок, що виходив би за межі смислу приписів праксеологічного закону. У світі, де багато агресорів та поневолювачів, послідовний безумовний пацифізм рівноцінний безумовній капітуляції перед найжорстокішими загарбниками. Той, хто хоче зали­шатися вільним, повинен боротися на смерть із тими, хто намагається позбавити його свободи. Оскільки ізольовані спроби спротиву з боку кожного індивіда прире­чені на невдачу, єдиним реальним способом захисту є організація опору державою. Суттєвим обов'язком держави є захист соціальної системи не тільки від внутрішніх правопорушників, а й від зовнішніх ворогів. Той, хто у наш вік виступає проти озб­роєнь та військової повинності, є, можливо, зовсім не усвідомлюючи цього, підсоб­ником тих, хто заміряється поневолити всіх.

 

Утримання державного апарату - судів, поліції, пенітенціарної системи та зброй­них сил - вимагає значних видатків. Стягнення податків з цією метою повністю узгоджується із свободою, яку має індивід у вільній ринковій економіці. Зрозуміло, це зовсім не означає виправдання конфіскаційних та дискримінаційних методів опо­даткування, які сьогодні застосовуються самозваними «прогресивними» держава­ми. Немає особливої потреби наголошувати на цьому факті, тому що у наш вік дер­жавного втручання в економіку та у справи інших держав і сталого «поступу» до тоталітаризму, держава застосовує право оподаткування для руйнування ринкової економіки.

 

Кожний крок держави, що виходить за межі виконання важливих функцій захи­сту ринкової економіки, з метою її безперешкодного функціонування, проти агресії з боку чи то внутрішніх, чи то зовнішніх ворогів, є кроком по шляху, що безпосе­редньо веде до тоталітарної системи, де свободи немає взагалі.

 

Воля та свобода - це умови існування людини у суспільстві, заснованому на договорі. Суспільне співробітництво у системі з приватною власністю на засоби виробництва означає, що у межах ринку індивід не зобов'язаний комусь підкоряти­ся або бути володарем над кимось. Даючи щось іншим і служачи їм, він діє з власної волі для того, аби отримати винагороду чи послуги з боку тих, хто отримав його послуги. Він обмінюється товарами і послугами, не виконує примусової праці і не сплачує данини. Безперечно, він не є незалежним. Він залежить від інших членів суспільства, проте така залежність взаємна. Покупець залежить від продавця, а про­давець - від покупця.

 

Головною турботою багатьох авторів XIX та XX століть було викривлення та перекручення цього очевидного факту. Робітники, стверджували вони, залежать від милості працедавців. Що ж, дійсно, працедавець має право звільняти працівника. Проте якщо він скористається цим правом просто із забаганки, то він зашкодить своїм власним інтересам. Йому буде невигідно, якщо він звільнить кращого праців­ника, аби найняти менш умілого. Ринок прямо не забороняє нікому завдавати шко­ди з власного розсуду своїм співвітчизникам - він тільки карає за це. Власник мага­зину вільний грубо поводитися із покупцями, якщо він готовий сприйняти наслідки такої поведінки. Замовники вільні бойкотувати постачальника, якщо вони ютові йти на збитки собі. На ринку до докладання найбільших зусиль прислужитися своїм співгромадянам і до обмеження довільності своїх дій та злого умислу кожну люди­ну спонукають не примус і силування з боку жандармів, катів та судів, а власна вигода. Член суспільства, заснованого на договорі, вільний тому, що він лише слу­жачи самому собі, служить іншим. Обмежує його дії тільки неминуче природне явище нестатків. В усьому іншому в межах ринку він вільний.

 

Немає ніякої іншої свободи чи вільності окрім тих, що зумовлені функціонуван­ням ринку. У тоталітарному гегемоністичному суспільстві єдиною свободою, яка залишається індивіду, тому що її у неї просто не можна відняти, є свобода вчинити самогубство.

 

Держава, цей суспільний апарат примусу і насильства, є, за необхідністю, гегемоністичним органом. Якби держава була у змозі поширити свою владу adlibitum*, вона б тоді скасувала ринкову економіку і замінила б її всеохопним тоталітарним соціалізмом. Аби завадити цьому, необхідно обмежити владу держави. Це с завдан­ням усіх конституцій, біллів про права та законів. Це становить суть yciєї тієї бо­ротьби, що її веде людство заради свободи.

 

Хулителі свободи у цьому сенсі мають рацію, називаючи її «буржуазною» про­блемою та ганьблячи права, що гарантують свободу, як негативні права. Стосовно царини держави та державного урядування свобода означає обмеження, що накла­даються на здійснення каральних та контрольних функцій.

 

Не було б жодної потреби зупинятися на цьому очевидному факті, якби побор­ники скасування свободи не внесли навмисно у це питання смислову плутанину. Вони зрозуміли, що можуть програти, якщо вестимуть відкриту і чесну боротьбу за обмеження і рабство. Поняття волі та свободи мали такий великий престиж, що жодна пропаганда не могла похитнути їхньої популярності. З незапам'ятних часів у західній цивілізації свобода (liberty) вважається найціннішим добром. Саме турбо­та про свободу - суспільний ідеал, чужий східним народам - вивищила Захід. Со­ціальна філософія Заходу - це, по суті, філософія свободи. Головним змістом історії Європи і спільнот, заснованих європейськими емігрантами та їхніми нащадками, була боротьба за свободу. Прапором нашої цивілізації є «міцний» («rugged») індиві­дуалізм. Жодний з відкритих нападів на свободу особистості не мав хоч якихось шансів на успіх.

 

Тому прибічники тоталітаризму обрали іншу тактику. Вони обернули навпаки значення слів. Вони стали називати істинною або справжньою свободою те станови­ще індивідів у системі, де ці індивіди не мають жодних прав, окрім права підкоря­тися наказам. У Сполучених Штатах Америки вони називають себе істинними лібера­лами, тому що домагаються саме такого суспільного устрою. Вони називають демо­кратією російські методи диктаторського правління. Вони називають профспілкові методи насильства і примусу «промисловою демократією». Вони називають свобо­дою преси той стан речей, коли лише держава вільна друкувати книги і газети. Вони визначають свободу як можливість робити «правильні» речі і, зрозуміло, привласню­ють собі право вирішувати, що є правильним, а що - ні. На їхню думку, саме все­владдя держави й означає цілковиту свободу. Звільнити право контролю над су­спільством від будь-яких обмежень - ось сутність їхньої «боротьби за свободу».

 

Ринкова економіка, заявляють ці самозвані ліберали, дає свободу тільки парази­тичному класу експлуататорів, буржуазії; ці негідники користуються свободою для поневолення мас. Найманий працівник не вільний; він повинен тяжко працювати лише заради своїх наймачів, працедавців. Капіталісти привласнюють собі те, що у відповідності з невід'ємними правами людини повинно належати робітникові. При соціалізмі робітник матиме свободу і людську гідність, тому що йому вже непотріб­но буде працювати як рабу на капіталіста. Соціалізм означає визволення простої людини, означає свободу для всіх. Більше того, він означає достаток для всіх.

 

Такі доктрини здатні перемагати тому, що вони не піддавалися ефективній раціо­нальній критиці. Деякі економісти просто чудово виконали завдання викриття їхніх суттєвих вад, хиб та протиріч. Але народ нехтує вченнями економістів. Аргументи, що висуваються політиками та вченими середньої руки проти соціалізму, є або неро­зумними, або недоладними. Немає сенсу наполягати на, як стверджується, «природ­ному» праві індивідів володіти власністю, якщо інші люди стверджують, що най­важливішим «природним» правом є право на рівність прибутків. Такі суперечки не можна вирішити ніколи. Немає сенсу критикувати несуттєві побічні пункти соціа­лістичної програми. Соціалізм не спростовується шляхом нападок на позицію со­ціалістів щодо релігії, шлюбу, контролю за народжуваністю та мистецтва. Більше того, вирішуючи такі питання, критики соціалізму часто не мали рації.

 

Незважаючи на серйозні помилки оборонців економічної свободи, виявилося неможливим дурити весь народ увесь час щодо суттєвих характеристик соціалізму. Найфанатичніші прихильники планової економіки були змушені визнати, що їхні прожекти передбачають скасування багатьох свобод, якими люди користуються при капіталізмі та «плутодемократії». Опинившись у скрутному становищі, вони вдали­ся до нового виверту. Свобода, яку потрібно скасувати, наголошують вони, це про­сто незаконна «економічна» свобода капіталістів, що шкодить простій людині. Поза «економічною сферою» свободу не тільки буде повністю збережено, а й суттєво розширено. «Планування заради свободи» стало останнім часом популярним гас­лом поборників тоталітарної державної влади та русифікації всіх народів.

 

Хибність такого аргументу зумовлена необгрунтованим розрізненням двох царин людського життя та діяльності, що нібито повністю відокремлені одна від од­ної, а саме, «економічної» та «неекономічної» сфер. Стосовно вирішення цього питання, немає жодної потреби додавати щось до того, що вже було сказано у попе­редніх частинах цієї книги. Однак слід наголосити ще на одному моменті.

 

Свобода, яку мали люди у демократичних країнах західної цивілізації у роки тріумфу старого лібералізму, була не результатом запровадження конституцій, біллів про права, законів та інших законодавчих актів. Такі документи мали на меті лише захист вільності та свободи, що міцно закріпилися завдяки функціонуванню ринко­вої економіки, від зазіхань з боку державних чиновників. Жодна державна влада і жодне цивільне право не можуть гарантувати і забезпечити свободу інакше, ніж шляхом підтримки і захисту основних інститутів ринкової економіки. Державна влада завжди означає примус і насильство і є за необхідністю протилежністю сво­боди. Державна влада є гарантом свободи і сумісна зі свободою лише тоді, коли сфера її застосування належним чином обмежена шляхом збереження того, що на­зивається економічною свободою. Там, де ринкова економіка відсутня, найпрекраснодушніші положення конституції та законів залишаються лише на папері.

 

При капіталізмі свобода людини є наслідком конкуренції. Робітник не залежить від доброї волі працедавця. Якщо його наймач звільняє його, то він просто знахо­дить іншого працедавця. Покупець не перебуває під владою власника магазину. Він вільний стати постійним покупцем іншого магазину, якщо цього забажає. Ніхто не мусить цілувати людям руки або боятися їхньої неприхильності. Міжособистісні стосунки є діловими; обмін товарів та послуг є взаємним; продавати чи купувати - це не ласка, що надається, а комерційна операція, яка мотивується вигодою для обох сторін.

 

Дійсно, як виробник кожна людина залежить або безпосередньо - наприклад, як підприємець - або опосередковано - наприклад, як найманий робітник - від вимог споживачів. Однак така залежність від домінування споживачів не є необмеженою. Якщо людина має вагомі причини ігнорувати те, що споживач є головною особою, вона може спробувати вчинити так. У межах ринку є досить істотне та ефективне право чинити опір тиску. Нікого не примушують йти у горілчане виробництво або у виробництво вогнепальної зброї, якщо сумління заперечує це. Можливо, у такому випадку людині доведеться заплатити за свої переконання; у цьому світі немає та­ких цілей, за досягнення яких не доводилося б платити. Проте людина сама мас приймати рішення стосовно вибору між матеріальною вигодою та покликом тот, що вона вважає своїм обов'язком. У ринковій економіці лише сам індивід с верхов­ним суддею у справах задоволення власної особи¹.

 

Капіталістичне суспільство не має жодних засобів, щоб примусити людину зміни­ти свою професію або місце роботи, окрім винагородження більшою платнею тих, хто задовольняє вимоги покупців. Саме такий вид тиску багато хто вважає нестер­пним і сподівається на його усунення за соціалізму. Та вони надто дурноголові, аби зрозуміти, що єдиною альтернативою є передача властям усіх повноважень для ви­рішення того, в якій галузі економіки та на якій посаді повинна працювати людина.

 

Людина є не менш вільною і як споживач. Вона сама вирішує, що більш або менш важливе для неї; сама вирішує, як їй краще витрачати гроші.

 

Заміна ринкової економіки плановою економікою усуває всю свободу і залишає індивіду лише право підкорятися. Орган, що керує всіма економічними питаннями, контролює життя і діяльність людини. Він є єдиним працедавцем. Будь-яка праця стає підневільною працею, тому що найманий працівник мусить погодитися з тим, що пропонує йому начальник. Економічний бос визначає, що й скільки кожний спо­живач мусить споживати. Немає жодної сфери людського життя, де б рішення зали­шалося на розсуд індивіда. Влада дає йому завдання для виконання, навчає його професії та використовує його на тому робочому місці і таким способом, які вона вважає за потрібне.

 

Щойно економічна свобода, яку ринкова економіка надає членам суспільства, усувається, всі політичні свободи та біллі про права виявляються примарними. HabeasCorpusта судовий процес за участю присяжних стають фікцією, якщо вла­да, прикриваючись економічною доцільністю, має повне право засилати будь-якого громадянина до арктичних регіонів або до пустелі і призначати йому довічні ка­торжні роботи. Свобода преси є просто ширмою, якщо влада контролює всі дру­карні та паперові комбінати. Це стосується також усіх інших прав людини.

 

Людина вільна настільки, наскільки вона може облаштовувати своє життя відповідно до свого власного плану. Людина, чия доля визначається планами вищої інстанції, що має виключні повноваження складати такі плани, не є вільною у тому сенсі, в якому слово «вільний» використовувалося та розумілося всіма людьми, поки семантична революція наших днів не призвела до штучної ситуації Вавілонської вежі.

 

 

 

*     Як заманеться (латин.).

 ¹ У політичній сфері опір утискам з боку уряду є найбільш вирішальним аргументом тих, хто їх за­знає. Однак хоч би яким незаконним та нестерпним було пригноблення, хоч би якими високими та благородними були мотиви повстанців та благотворними - наслідки їхнього насильницького опору, революція завжди є незаконною дією, що руйнує встановлений державний лад та форму державно­го правління. Суттєвою ознакою громадянського врядування є те, що воно на своїй території є єди­ним суб'єктом, який має змогу вдаватися до насильницьких заходів чи проголошувати легітимним будь-яке насильство, що чиниться іншими органами. Революція - це власне громадянська війна, вона знищує самі основи легітимності й у найкращому випадку обмежується сумнівними міжна­родними звичаями ведення війни. У разі перемоги революції може встановитися новий правопоря­док і нова державна влада. Проте вона ніколи не може надати легітимності «праву на вчинення опору гнобленню». Така безкарність, надана людям, які наважуються вдатися до вчинення збройно­го опору збройним силам держави, рівноцінна анархії і несумісна із жодним способом урядування. Установча Асамблея першої Французької революції вчинила достатньо безглуздо, встановивши дек­ретом таке право; проте вона не була настільки дурною, щоб серйозно поставитися до виконання свого декрету.