Бенжамен Констант. ПРО СВОБОДУ ДРЕВНІХ У її ПОРІВНЯННІ ЗІ СВОБОДОЮ СУЧАСНИХ ЛЮДЕЙ

Панове, маю намір запропонувати вам кілька відмінностей, що зовсім недав­но намітились між двома видами свободи, різницю між якими досі не по­мічали, а тих, хто її зауважив, либонь, небагато. Один вид - це свобода, дотримання якої так багато важило для народів античності, другий - свобода, користування якою особливо дороге сучасним націям. Якщо я не помиляюсь, таке дослідження має бути цікавим у двох площинах.

 

По-перше, підміна цих двох видів свободи стала причиною багатьох нещасть упродовж славетних періодів нашої революції. Францію виснажили безплідні спро­би, автори яких, роздратовані їх малоуспішністю, намагалися змусити країну користу­ватися добром, якого вона не хотіла, і оспорювали в неї добро, до якого вона прагла.

 

По-друге, нам, покликаним нашою щасливою революцією (називаю її щасли­вою, попри всі зловживання, бо погляд зосереджую на набутках) користатися благо­діяннями представницького врядування, цікаво й корисно придивитися, чому уряд, у прихистку якого ми тільки й можемо знайти трохи свободи і крихту спокою, май­же зовсім невідомий вільним націям античності.

 

Мені відомі намагання виявити його ознаки у деяких стародавніх народів, на­приклад у республіці Лакедемон та в наших предків галлів, але намарне.

 

Уряд Лакедемону був аристократією ченців і ніяк не представницьким правлін­ням. Влада царів була обмеженою, але обмежували її ефори, а не люди, наділені місією, подібною на ту, якою в наші часи вибори наділяють оборонців наших сво­бод. Звичайно, після того, як їх запровадили царі, ефорів називав і народ. їх було всього п'ять. їхня влада була настільки ж релігійною, наскільки й політичною, вони брали участь навіть у діяльності уряду, тобто у виконавчій владі, через що їхня пре­рогатива, як прерогатива майже всіх народних магістратів у античних республіках, замість того, щоб бути перепоною для тиранії, інколи сама ставала знаряддям не­стерпної тиранії.

 

Устрій галлів, досить подібний на той, що його одна партія хотіла запровадити в нас, був водночас теократичним і войовничим. Священики мали необмежену владу. Клас військових, або знать, мав нечувані й обтяжливі для інших привілеї. Народ був безправним і беззахисним.

 

У Римі трибуни мали певною мірою представницьку місію. Вони були органами тих плебеїв, яких після повалення царів олігархія, однакова в усі часи, затягнула у тяжку неволю. Однак безпосередньо народ користувався значною частиною політич­них прав. Він збирався, щоб голосувати за закони, судити звинувачених патриціїв; відтак, у Римі спостерігаються лише незначні ознаки представницької системи.

 

Ця система - відкриття наших сучасників, і ви, панове, переконаєтеся, що стан роду людського в античні часи не сприяв ні введенню, ні запровадженню інституту подібного типу. Стародавні народи були неспроможні ані відчути його необхідності, ані оцінити його переваги. їхня соціальна організація схиляла їх прагнути свободи, зовсім відмінної від тієї, яку ця система забезпечує нам.

 

Тож на цей вечір пропонуємо вам дещо з приводу істинності цих слів.

 

Спершу, панове, замисліться над тим, що слово «свобода» в наші дні означає для англійця, француза чи мешканця Сполучених Штатів Америки.

 

Для кожного це право підкорятися лише законам, не бути ні заарештованим, ні ув'язненим, не бути засудженим на смерть та не зазнавати якоїсь наруги внаслідок сваволі одного чи кількох індивідів. Для кожного це право висловлювати свою дум­ку, обирати собі заняття і ним займатися, розпоряджатися своєю власністю і навіть зловживати нею, виїжджати й повертатись, не питаючи дозволу й не пояснюючи ні мотивів, ні намірів. Для кожного це право збиратися з іншими індивідами чи для обговорення своїх інтересів, чи для відправлення культу, якому він і його однодумці віддають перевагу, або ж просто для того, щоб заповнити свої дні й години заняття­ми, що більше відповідають його нахилам та фантазіям. Зрештою, це право кожно­го впливати на здійснення правління як через призначення всіх чи окремих уря­довців, так і через представництва, петиції або вимоги, що їх влада більшою чи меншою мірою змушена брати до уваги. А тепер порівняйте цю свободу зі свобо­дою у древніх.

 

Остання полягала у колективному, але прямому здійсненні кількох функцій усієї верховної влади - дискутувати у громадському місці про війну і мир, укладати і чужинцями союзи, голосувати за прийняття законів, виносити вироки, перевіряти рахунки, акти й управління магістратів, ставити управлінців перед судом народу, звинувачувати їх, засуджувати або визнавати невинними; одночасно з усім цим, що древні називали власне свободою, вони вважали, що повне підпорядкування індиві­да авторитетові загалу цілком сумісне з такою колективною свободою. Ви не знай­дете в них майже жодного з набутків, які, як ми щойно бачили, становлять свободу наших сучасників. Усі приватні дії підлягають суворому нагляду. Особиста незалеж­ність не має ніяких прав ні щодо поглядів, ні щодо занять, ні тим паче щодо релігії. Можливість обрати віру, можливість, яку ми вважаємо одним з наших найцінніших прав, древнім видалася б злочином і блюзнірством. Авторитет суспільного організ­му втручається в речі, які нам видаються зовсім незначними, і пригнічує волю індивідів. У спартанців Терпандр не міг і струни додати до своєї ліри, не образивши ефорів. Влада втручається у найзвичайнісінькі домашні взаємовідносини. Молодий лакедемонець не може вільно навідуватись до своєї молодої дружини. У Римі цен­зори прискіпливо приглядаються до сімейних справ. Закони регулюють звичаї, а оскільки звичаї стосуються всього, то не знайдеш нічого, що не регулювалося б законами.

 

Таким чином, у древніх індивід, майже завжди суверенний у громадських спра­вах, залишається рабом у всіх особистих зв'язках. Як громадянин, він приймає рішен­ня про мир і війну, а як приватну особу його обмежують, за ним спостерігають, пригнічують у всіх його починаннях; як частка колективного організму, він запитує, звільняє, засуджує, позбавляє, висилає або посилає на смерть своїх управлінців чи керівників; як підпорядкований суспільному організму, він, своєю чергою, може поз­бутися свого стану, дискредитаційна воля загалу, до якого він сам входить, може позбавити його гідності, вислати чи послати на смерть. У сучасних країнах навпаки: навіть у найбільш вільних державах індивід, незалежний у приватному житті, суверенний лише на позір. Його суверенність обмежена, майже завжди невизначена, і, якщо у певні, хоча й нечасті періоди, він, ще перейнятий застереженнями й перепонами, і реалізовував цю суверенність, то завжди лише для того, щоб від неї відректись.

 

Тут, панове, мушу на якусь мить зупинитися, щоб попередити заперечення, яке мені можуть закинути. В античності існувала республіка, де підпорядкованість індивідуального існування колективному організму не була настільки повною, як я щойно описав. Це найзнаменитіша з-поміж усіх республік, і ви здогадуєтеся, що мова піде про Афіни. Я повернуся до них пізніше і, визнаючи істинність цього факту, викладу нам його причини. Ми побачимо, чому з усіх стародавніх держав Афіни найбільше і схожі на сучасні. В усіх інших місцях суспільна юрисдикція була необмеженою. Древні, як пише Кондорсе, не мали ніякого поняття про індивідуальні права". Люди, гак би мовити, були нічим іншим, як механізмами, пружинки й коліщата яких регу­лювалися законом. Така сама залежність була характерною і для золотих століть Римської республіки, індивід немовби розчинявся в нації, а громадянин у полісі. А тепер спробуймо дійти до витоків посутньої відмінності між древніми і нами. Усі античні республіки були замкнені у вузьких межах. Найчисельніша, наймогутніша й найзначніша з-поміж них за розмірами не могла зрівнятись із найменшою і сучасних держав. Із незначності їхніх територій неодмінно випливало те, що в цих республіках панував дух войовничості, кожен народ постійно кривдив своїх сусідів або сам зазнавав втрат від них. Відтак, налаштовані одні проти одних, вони безу­пинно воювали або погрожували один одному. Ті, які не хотіли бути завойовника­ми, не могли скласти зброї, побоюючись бути завойованими. Безпека всіх, їх неза­лежність та й усе існування купувалось ціною війни. Вона була предметом постій­ного зацікавлення, майже звичним заняттям усіх вільних держав античності. На­решті, - і це необхідний наслідок такого способу існування, - всі держави мали рабів. Ремесла, пов'язані з механічною роботою, а в окремих націй і з промисловістю, були довірені рукам у кайданах.

 

Сучасний світ демонструє цілком інакшу картину. Сьогоднішні найменші дер­жави незрівнянно розлогіші за Спарту чи Рим упродовж п'яти століть їхнього існу­вання. Власне, поділ Європи на численні держави завдяки здобуткам Просвітницт­ва радше позірний, ніж реальний. Тоді як у минулому кожен народ становив окрему родину, від народження ворожу іншим родинам, нині маси людей живуть під різни­ми іменами і при різних видах суспільного устрою, залишаючись однорідними за своєю природою. Ці маси досить сильні, аби не боятися варварських орд. Вони до­сить освічені, аби бачити, що війна річ обтяжлива. їм властива повсюдна тенденція до миру.

 

Ця відмінність веде за собою іншу. Війна передувала торгівлі, адже війна і тор­гівля - це лише два різних засоби досягнення тієї самої мети: володіти тим, чого бажаєш. Торгівля — це лише повага, яку проявляє до сили власника той, хто прагне володіти. Це спроба за взаємною згодою домогтися того, чого більше не сподіва­ються завоювати насильством. У людини, яка завжди була б найсильнішою, думки про торгівлю ніколи б не виникло. Власне, досвід, доводячи їй, що війна, тобто засто­сування своєї сили проти сили іншого, і піддає його різним випробуванням й пораз­кам, схиляє людину вдатися до торгівлі, тобто до легшого й певнішого засобу схили­ти іншого поступитися тим, що відповідає його інтересам. Війна - це порив, торгівля - розрахунок. Але вже тільки через це мусить настати час, коли торгівля замінить війну. Ми дожили до цього часу.

 

Я не збираюся стверджувати, що серед древніх не було народів, які торгували. Але такі народи певною мірою були винятком з загального правила. Межі лекції не дозволяють мені докладно перелічити всі перешкоди, що протистояли тоді розвит­ку торгівлі; втім, ви знаєте їх не гірше за мене, зупинюсь лише на одній. Незнання компаса змушувало мореплавців античності якнайрідше випускати береги з полязору. Пройти Гераклові стовпи, тобто через Гібралтарську протоку, вважалося дужесміливим вчинком. Найвправніші мореплавці, фінікійці й карфагенці, наважилися на це досить пізно, довго не було нікого, хто б наслідував їхній приклад. В Афінах, про які ми невдовзі говоритимемо, морем цікавилося близько 60 відсотків грома­дян, але звичною справою воно було лише для 12 відсотків, настільки думка протривале плавання пов'язувалася з думкою про небезпеку.

 

Більше того, якби я міг вдатися до відступу, що, на жаль, був би надто розлогим, я показав би вам, панове, з посиланням на прикмети звичаїв і звичок, на спосіб промислу античних торгових народів з іншими народами, що сама їхня торгівля була, так би мовити, просякнута духом епохи, атмосферою війни й ворожості, яка їх оточувала. В ті часи торгівля була щасливим випадком; сьогодні це звичний стан, єдина мета, всезагальна тенденція, справжнє життя націй. Вони прагнуть спокою, зі спокоєм - добробуту, а джерелом добробуту є виробництво. Війна й надалі вияв­ляється найдієвішим засобом задоволення бажань. Але її шанси не дають ні індиві­дам, ні націям прибутків, що прирівнювалися б до результатів мирної праці та регу­лярних обмінів. Успішна війна для давніх народів означала поповнення як громад­ського, так і особистого статку рабами, податями, поділеними землями. Для сучас­них народів успішна війна неодмінно коштує більше, ніж вона того варта.

 

Нарешті, завдяки торгівлі, релігії та інтелектуальному й духовному розвитку людства європейські нації вже не мають рабів. Вільні люди повинні займатися усі­ма ремеслами, задовольняти всі потреби суспільства.

 

Передбачити належний результат цих відмінностей зовсім просто, панове.

 

По-перше, протяжність країни зменшує політичну значущість кожного індиві­да. Найневідоміший республіканець Риму чи Спарти був силою. Все зовсім інакше з простим громадянином Великобританії чи Сполучених Штатів Америки. Його особистий вплив є непомітним складником суспільної волі, що впливає на позицію уряду.

 

По-друге, скасування рабства відібрало у вільного населення дозвілля, яке воно мало завдяки тому, що більшість робіт виконували раби. Без рабського населення в Афінах двадцять тисяч афінян не могли б щодня дискутувати на міській площі.

 

По-третє, порівняно з війною торгівля не залишає у житті людини проміжків бездіяльності. Постійне здійснення політичних прав - щоденне обговорення дер­жавних справ, диспути, таємні зібрання, все, що супроводжує рух бунтарських груп змовників, неодмінні заворушення, — обов'язкове заповнення, якщо мені буде дозво­лено вжити такий термін, життя вільних народів античності, які без такого засобу знемогли б під тягарем нестерпної бездіяльності, несло б лише неспокій і втому сучасним націям, де кожен індивід, зайнятий своїми справами, починаннями й радо­щами, які він отримує або на які сподівається, згоден відволікатися від них якнай­менше і якнайрідше.

 

І, нарешті, торгівля викликає в людей палку любов до особистої незалежності. Торгівля задовольняє їхні потреби і вдовольняє бажання без втручання влади. Таке втручання майже завжди - не знаю навіть, чому я кажу «майже», - таке втручання завжди завдає клопоту і створює незручності. Щоразу як колективна влада хоче втру­титися в індивідуальні задуми, вона розчаровує тих, хто їх має. Щоразу як уряди беруться за влаштування якихось наших справ, вони роблять це гірше і значно до­рожчим коштом, ніж ми.

 

Я вже казав, панове, що розповім про Афіни, чий приклад можна б протиставити деяким моїм твердженням, хоча він, навпаки, всіх їх підтвердить.

 

Як я вже зазначив, Афіни були найбільшою серед усіх грецьких республік, які вели торгівлю, відтак, вони надавали своїм громадянам незмірно більше індивіду­альної свободи порівняно з Римом і Спартою. Якби я міг докладніше зупинитися на історичних фактах, я показав би вам, що в Афінах торгівля привела до зникнення низки відмінностей, завдяки яким античні народи відрізняються від сучасних. Дух афінських купців був схожий на дух купців нашого часу. Ксенофонт повідомляє, що під час Пелопонеської війни вони вилучали свої капітали з материка Аттіки і пере­водили на острови архіпелагу. Торгівля сприяла запровадженню в них товарообігу. " В Ісократа ми зауважуємо ознаки використання боргових зобов'язань. Зауважте також, наскільки їхні звичаї подібні на наші. В їхніх взаємовідносинах з жінками ви побачите (я продовжую цитувати Ксенофонта) задоволені подружжя, коли в сім'ї панують мир і добропристойна дружба, там зважають на дружину, таку вразливу внаслідок тиранії своєї природи, заплющують очі на невідпорну владу пристрас­тей, прощають першу слабкість і забувають другу. Ви побачите, що в стосунках з чужинцями вони надають право громадянства будь-кому, хто приїздить із родиною, займається якимось ремеслом чи створює майстерню; зрештою, ви будете вражені їхньою непомірною любов'ю до особистої незалежності. В Лакедемоні, каже філо­соф, громадяни з'являються на перший поклик магістрату, але афінянин був би у відчаї, якби хтось подумав, що він залежить від магістрату.

 

Проте, оскільки низка інших обставин, що зумовлювали характер древніх націй, в Афінах існувала також, оскільки там мешкали раби, а територія була дуже обме­жена, ми виявляємо в них усі ознаки свободи, характерної для древніх. Народ прий­має закони, контролює поведінку магістратів, вимагає звіту від Пер ікла, засуджує на смерть усіх воєначальників, які командували у битві біля Аргінуських островів. Водночас остракізм, узаконена й розхвалена сваволя всіх тогочасних законодавців, остракізм, який нам видається і мусить видаватися потворною несправедливістю, свідчить, що в Афінах індивід усе-таки був підпорядкований верховній владі суспіль­ного організму, чого немає в жодній соціально вільній державі Європи в наш час.

 

З усього викладеного випливає, що ми вже не можемо користуватися свободою древніх, яка полягала в активній і постійній участі у колективному здійсненні влади. Наша свобода має складатися зі спокійного користування особистою незалежністю. В античні часи участь кожного в національному суверенітеті не була абстрактним припущенням, як у наші дні. Воля кожного мала реальний вплив, реалізація цієї волі давала гостре й постійне задоволення. Відповідно, стародавним громадянам дово­дилося багато чим жертвувати заради збереження своїх політичних прав та участі в управлінні державою. Кожен, з гордістю відчуваючи, чого варте його право голосу, діставав повне відшкодування, усвідомлюючи свою особисту значущість.

 

На сьогодні такого відшкодування для нас уже не існує. Загубившись серед на­товпу, індивід, либонь, ніколи не помічає свого впливу. Його воля ніколи не відби­вається на спільноті, в його очах ніщо не підтверджує його співучасті в загальній справі. Відтак, користування політичними правами дає нам лише частку втіхи, яку в цьому знаходили древні, водночас розвій цивілізації, торговельні віяння епохи, спілкування народів між собою примножили й урізноманітнили до нескінченності засоби особистого щастя.

 

Звідси випливає, що ми більше, ніж древні, маємо бути прив'язані до своєї осо­бистої незалежності. Адже, жертвуючи незалежністю заради політичних прав, древні жертвували меншим для одержання більшого, ми ж бо, йдучи на таку саму жертву, віддаємо більше, щоб одержати менше.

 

Метою древніх був розподіл суспільної влади між усіма громадянами однієї й тієї самої вітчизни. Саме це вони й називали свободою. Мета сучасних людей - без­пека приватної сфери, і свободою вони називають гарантії, що їх забезпечують осо­бистим інтересам певні інститути.

 

На початку я сказав, що, не зауваживши цих відмінностей, люди, які мали, зреш­тою, добрі наміри, завдали незмірного лиха впродовж нашої довгої й бурхливої ре­волюції. Не дай Бог, щоб мої докори були надто суворі: навіть їхню помилку варто вибачити. Ми не можемо ні читати гарні сторінки античності, ні відтворювати вчинки цих великих людей, не відчуваючи якогось цілком особливого, незнаного мені по­чуття, якого не викликає ніщо з-поміж усього сучасного нам. Ці спогади немовби пробуджують у нас давні риси якоїсь природи, що, так би мовити, передувала нашій. Важко не пожалкувати за часами, коли здібності людини розвивалися в напрямку, наперед накресленому, але поле діяльності було таким широким, вони були такі міцні своєю власною силою, мали таке відчуття енергії й гідності, що, коли почи­наєш за цим жалкувати, неможливо не захотіти наслідувати те, за чим жалкуєш.

 

Таке відчуття було особливо глибоким тоді, коли нам доводилося жити за урядів, які зловживали владою і, не будучи міцними, були гнобительськими, абсурдними за своїми принципами й нікчемними в дії, за урядів, рушійною силою яких була сваво­ля, метою - приниження роду людського; деякі люди ще й сьогодні наважуються їх вихваляти, так, немовби ми здатні колись забути, як були очевидцями і жертвами їхньої впертості, їхнього безсилля й падіння. Наші реформатори мали шляхетну й великодушну мету. Хто з нас не відчув, як надією б'ється серце, коли ми ступали на шлях, що його вони начебто відкрили? І горе тому, хто ще й тепер не відчуває потре­би заявити, що визнати деякі помилки, яких припустилися наші першопрохідці, аж ніяк не означає ганьбити їхню пам'ять чи відрікатися від думок, віками сповідува­них друзями людства.

 

Утім, чимало своїх теорій ці люди почерпнули з праць двох філософів, які самі не здогадувались про переміни, що їх дві тисячі років привнесли в схильності роду людського. Можливо, я якось розгляну систему найзнаменитішого з цих філософів Жан-Жака Руссо і покажу, що, переносячи в наші часи поняття соціальної влади і колективного суверенітету, приналежні до інших епох, цей величний геній, якого надихала найчистіша любов до свободи, дав, однак, кілька згубних приводів для не одного виду тиранії. Звичайно, викриваючи те, що сам я вважаю значною помил­кою, я залишатимусь обачним, спростовуючи, і шанобливим, засуджуючи. Звісно, я намагатимусь не приєднуватися до огудників великої людини. Якщо ж волею випадку виходить так, немов би я сходжуся з ними в якомусь місці, то я не довіряю сам собі і, щоб не перейматися тим, що на якусь мить я буцімто поділяв їхню точку зору щодо окремого часткового питання, мушу відректися від них і затаврувати всіх на­явних у мене так званих помічників.

 

Проте прагнення істини повинно переважити міркування, вагомість яких зумов­лена блиском незвичайного таланту та авторитетом величезного визнання. Власне кажучи, помилку, яку я збираюся викрити, слід, як переконаємося, приписати зовсім не Руссо, вона радше належить одному з його послідовників, менш красномовному, але не менш суворому і категоричному в судженнях. Цього останнього, абата Маблі, можна розглядати як представника системи, яка згідно з принципами античної сво­боди прагне повністю підпорядкувати громадян в ім'я суверенності нації та пере­творити індивіда на раба заради свободи народу.

 

Абат Маблі, як Руссо і багато інших, услід за древніми прийняв владу суспільно­го організму за свободу, він вважав усі засоби добрими для поширення дії цієї влади на ту примхливу сторону людського існування, незалежністю якої він так переймав­ся. У всіх своїх працях він висловлює жаль з приводу того, що закон може поширю­ватись лише на дії. Йому хотілося б, щоб він міг охоплювати і думки, і наймиттєвіші враження, не даючи людині просвітку й не залишаючи прихистку, де б вона могла позбутися його всевладдя. Варто було йому зауважити в якогось народу будь-який засіб пригнічення, він вважав це своїм відкриттям і пропонував як модель; він нена­видів особисту свободу, як ненавидять особистого ворога; натрапивши в історії на якусь націю, повністю її позбавлену, навіть якщо вона й не мала свободи політичної, він не міг нею не захоплюватися. Він був у захваті від єгиптян, бо, як казав, у них усе регулювалося законом, включаючи відпочинок і потреби; все схилялося перед вла­дою законодавця; кожна мить життя була заповнена виконанням якогось обов'язку. Навіть кохання підпорядковувалось такому поважаному втручанню, власне, закон почергово надавав і відбирав доступ до шлюбного ложа.

 

Ще палкіший ентузіазм в умі цього філософа викликала Спарта, що об'єднала республіканські форми з таким самим уярмленням індивідів. Цей просторий монас­тир здавався йому ідеалом досконалої республіки. До Афін він відчував глибоку зневагу і охоче сказав би про цю найпершу націю в Греції те, що найповажніший академік сказав про Французьку Академію: «Який жахливий деспотизм! Там усі роб­лять те, що хочуть». Слід додати, що цей великий вчений говорив так про Академію, якою вона була тридцять років тому.

 

Монтеск'є, наділений спостережливим розумом, не припустився тих самих по­милок, бо мав не таку гарячу голову. Він був вражений відмінностями, які я наразі перелічив, але не зумів розпізнати їхню справжню причину.

 

«Грецькі політики, - писав він, - які жили при народному правлінні, не знали іншої сили, крім сили доброчесності. Сьогоднішні політики говорять нам лише про мануфактури, про торгівлю, фінанси, багатства і навіть про розкіш».

 

Цю відмінність він приписує республіці й монархії, її ж слід співвіднести із зовсім несхожим духом античності й сучасності. Всі, і громадяни республік, і піддані мо­нархій, прагнуть до посідання благ, і при нинішньому стані суспільств ніхто не може їм за це дорікати. Ще до звільнення Франції народ, найбільше прив'язаний до своєї свободи в наші дні, був також народом, найбільш прив'язаним до всіх життєвих благ; своєю свободою він дорожив передусім тому, що вбачав у ній гарантію життєвих благ, що були йому такі дорогі. Раніше там, де була свобода, люди могли стерпі­ти нестатки, тепер скрізь, де є нестатки, потрібно рабство, аби вони з ними змирилися, Сьогодні з народу-раба імовірніше зробити спартанців, ніж спартанців привчити до свободи.

 

Люди, поставлені плином подій на чолі нашої революції, завдяки одержаній освіті були перейняті античними поглядами, які стали хибними, на п'єдестал їх піднесли вже згадані мною філософи. Метафізика Руссо, серед якої несподівано, наче блискав­ки, прорізувалися величні істини й рядки захоплюючого красномовства, суворість Маблі, його нетерпимість, його ненависть до всіх людських пристрастей, його жадіб­не прагнення їх закабалити, надміру вимогливі принципи щодо повновладності за­кону, відмінність між тим, що він радив, і тим, що існувало, його пафосний виступ проти багатства і навіть проти власності — всі ці речі мали захопити людей, збудже­них недавньою перемогою, які, легітимно завоювавши владу, охоче поширили б ЇЇ на всіх і вся. Для них надзвичайно дорогоцінним був авторитет двох письменників, які, не будучи зацікавлені в даному питанні, проголосили анафему деспотизму лю­дей, але звели текст закону в аксіому. Відтак, вони прагнули використати силу гро­мади так, як колись вона розвивалась у вільних державах, про що їм було відомо від їхніх провідників. Вони вірили, що надалі все має поступатися колективній волі, а всі обмеження індивідуальних прав повністю можуть компенсуватися участю у суспільній владі.

 

Що з того вийшло, добре вам відомо, панове. Вижити змогли лише вільні інсти­тути, що спиралися на обізнаність з духом епохи. Поновлена будівля древніх розси­палася, попри численні, варті захоплення, зусилля й героїчні вчинки. І все тому, що суспільна влада повсюдно зашкодила особистій незалежності, не знищивши в ній потреби. Нація зовсім не вважала, що ідеальна участь в абстрактній суверенності варта жертв, яких від неї вимагали. Марно було їй повторювати вслід за Руссо: зако­ни свободи в тисячу разів суворіші, ніж тяжке ярмо тиранів. Нація не хотіла тих суворих законів, стомившись, вона інколи схилялася до думки, що ярмо тиранів при­вабливіше. Набутий досвід вивів її з омани. Вона побачила, що людська сваволя набагато гірша за найгірші закони. Але й закони повинні мати якісь обмеження.

 

Якщо ж мені, панове, вдалося схилити вас пристати до думки, яку, я перекона­ний, мають викликати викладені факти, ви разом зі мною визнаєте істинність на­ступних принципів.

 

Особиста незалежність належить до найперших потреб сучасності. Відповідно, ніколи не слід вимагати жертвувати нею заради запровадження політичної свободи.

 

Звідси випливає, що жоден з численних розхвалених інститутів, які в стародавніх республіках обмежували особисту свободу, в наші часи не є припустимим.

 

Необхідність доводити цю істину, панове, спочатку видається зайвою. Багато теперішніх урядів, либонь, зовсім не схильні наслідувати античні республіки. Проте хоч би якою малою була схильність, яку вони мають до республіканських інститутів, вони відчувають не знати яку прихильність до окремих республіканських установ­лень. Прикро, що це якраз ті, які дозволяють проганяти, відправляти у вигнання, оббирати. Я пригадую, як у 1802 році в закон про спеціальні трибунали протягнули статтю, яка запроваджувала у Франції грецький остракізм, бозна-скільки блиску­чих ораторів виступили за прийняття цієї статті, — її таки було вилучено, - говорячи про свободу в Афінах та про всі ті жертви, що їх індивідам довелося принести заради збереження цієї свободи! Так само вже в недавні часи, коли боязка влада не­сміливо спробувала скерувати вибори на свою користь, одна газета, незаплямована, далебі, республіканізмом, запропонувала відродити римську цензуру, аби відсторо­нити небезпечних кандидатів.

 

Відтак, сподіваюсь, що не вдамся до безплідної суперечки, якщо на підтримку свого твердження скажу кілька слів про ці обидва так розхвалені інститути.

 

Остракізм в Афінах спирався на гіпотезу, що суспільство має всю повноту влади над своїми членами. При такому підході його можна було виправдати, а в невеликій державі, де вплив індивіда, сильного довірою до нього, своїми клієнтами й славою, не зрідка врівноважував потенціал маси, остракізм міг мати позірну корисність. Але в нас індивіди володіють правами, які суспільство має поважати, а індивідуальний вплив, як я відзначив, настільки загубився серед сили-силенної інших впливів, рівних чи більших за нього, що будь-які утиски, мотивовані необхідністю зменшити цей вплив, непотрібні і, відповідно, несправедливі. Ніхто не має права висилати грома­дянина, якщо не було рішення звичайного суду у відповідності з формальним зако­ном, що передбачає заслання за вчинок, у якому його звинувачують. Ніхто не має права вигнати громадянина з батьківщини, власника з землі, купця з торгівлі, відірвати чоловіка від дружини, батька від дітей, письменника від пильних роздумів, стару людину від її звичок. Будь-яке політичне вигнання є політичним замахом. Будь-яке вигнання, виголошене асамблеєю під приводом буцімто громадського порятунку, є злочином цієї асамблеї супроти громадського порятунку, що завжди полягає в по­вазі до законів, у дотриманні форм і забезпеченні гарантій.

 

Римська цензура, як і остракізм, передбачала дискредитаційну владу, що %u0491рунту­валася на немилості. В республіці, де всі громадяни, які внаслідок бідності дотри­мувались надзвичайної простоти звичаїв, жили в одному місті, не займались ніяким ремеслом, що відвертало б їхню увагу від державних справ, і, таким чином, постій­но були глядачами й суддями державної влади, цензура могла, з одного боку, мати більший вплив, а з другого — сваволя цензорів перебувала під своєрідним мораль­ним наглядом, що вівся за ними. Але як тільки розширення республіки, ускладнення соціальних взаємовідносин і вишуканість набутків цивілізації відібрали в цього інсти­туту те, що служило йому водночас основою й обмеженням, цензура виродилась навіть у Римі. Відтак, хороші звичаї створила не цензура, а достоту могутність і дієвість цензури обумовлена саме простотою звичаїв.

 

У Франції такий деспотичний інститут як цензура виявився б недієвим, а водно­час і нетерпимим. При нинішньому стані суспільства звичаї складаються з настільки тонких, мінливих і невловних відтінків, що вони зазнали б неймовірних спотворень при намаганні трохи їх увиразнити. Впливати на них здатна лише громадська дум­ка, лише вона може про них судити, бо має однакову з ними природу. Вона постала б проти будь-якої позитивної влади, яка хотіла б трохи її уточнити. Якби уряд яко­гось народу задумав, як римські цензори, зганьбити громадянина певним дискримі­наційним рішенням, то вся нація виступила б проти такої постанови й не затвердила б рішення влади.

 

Те, що я сказав про перенесення цензури в сучасні часи, стосується так само інших аспектів соціальної організації, щодо яких нам іще частіше і з більшим пафо­сом говорять про античність. Наприклад, виховання. Чого нам тільки не кажуть про необхідність дозволити урядові заволодіти підростаючим поколінням, аби формувати його за своїм власним бажанням; яких тільки вчених цитат не наводять на підтримку цієї теорії! Перед нами по черзі постають перси, єгиптяни, і Галлія, і Греція, й Італія! Ах, панове, ми не перси, уярмлені деспотом, не єгиптяни, підпоряд­ковані священикам, не галли, яких їхні друїди можуть принести в жертву, зрештою, не греки або римляни, чиє індивідуальне поневолення компенсувалося участю у суспільній владі. Ми сучасні люди, і кожен з нас хоче користуватися своїми правами так, як йому заманеться, розвивати свої здібності так, як йому захочеться, не завдаючи нікому шкоди; дбати про розвиток таких здібностей у дітей, яких природа довірила нашій любові, котра тим освяченіша, чим палкіша; влада потрібна нам лише для того, щоб мати загальні засоби навчання, які вона може забезпечити; так само подо­рожні, приймаючи від неї широкі дороги, не потребують, аби ними керували при виборі шляху. Релігія також підлягає спогадам з інших століть. Мужні оборонці єдності доктрини наводять нам закони древніх, скеровані проти чужих богів, і об­%u0491рунтовують права католицької церкви, посилаючись на приклад афінян, які згуби­ли Сократа за те, що він розхитував політеїзм, та на приклад Августа, який хотів, аби римляни були вірними культу своїх батьків, що невдовзі призвело до того, що перших християн кидали звірам.

 

Остерігаймося, панове, захоплення деякими античними ремінісценціями. Оскіль­ки ми живемо нині, я хочу свободи, що відповідала б новим часам, і оскільки ми живемо в монархіях, то покірно молю монархії не запозичувати в давніх республі­ках засобів нашого поневолення.

 

Особиста свобода - ось, повторюю, істинно сучасна свобода. її гарантією є сво­бода політична, відповідно, політична свобода необхідна. Але в наш час просити народи пожертвувати, як древні, усією особистою свободою заради свободи полі­тичної, означає вибрати найпевніший засіб відвернути їх від однієї, а коли це вдасться, то не забаряться відібрати в них і другу.

 

Як бачите, панове, мої зауваження аж ніяк не скеровані на применшення цінності політичної свободи. Із запропонованих вашій увазі фактів я не роблю висновків, подібних до висновків деяких людей. З того, що древні були вільні, та з того, що ми вже не можемо бути такими вільними, якими були древні, вони висновують, що ми приречені бути рабами. їм хотілося б створити новий стан у суспільстві з незнач­ною кількістю елементів, що їх вони вважають єдино придатними для нинішнього становища світу. Серед цих елементів - упередження, щоб залякувати людей, егоїзм, щоб їх розбещувати, легкодумність, щоб їх задурманювати, грубі втіхи, щоб їх псу­вати, деспотизм, щоб ними управляти, і, звісно, позитивні знання й точні науки, щоб вправніше обслуговувати деспотизм. Було б дивно думати, що це і є наслідком сорока століть, упродовж яких людський розум завоював стільки моральних і фізич­них засобів; я так думати не можу.

 

З відмінностей, якими ми відрізняємося від античності, я роблю зовсім інші висновки. Потрібно не послаблювати гарантії, а розширювати володіння правами. Я зовсім не збираюся відмовлятися від політичної свободи, я просто вимагаю гро­мадянської свободи разом з іншими формами свободи політичної. Уряди мають не більше, ніж раніше, права присвоювати собі нелегітимну владу. Але уряди, які ви­никають на законних підставах, мають ще менше, ніж раніше, право випробовувати над індивідами всевладдя сваволі. Ми й сьогодні маємо права, які мали в усі часи, це вічні права погоджуватися з законами, приймати рішення стосовно наших інтересів, бути нерозривною частиною суспільного організму, членами якого ми є. Але уряди мають нові завдання. Здобутки цивілізації і зміни, що відбулися впродовж століть, вимагають від влади більше поваги до звичок і почуттів та до незалежності індивідів. До всього цього вона повинна ставитися обережніше й м'якше.

 

Така стриманість влади, що твердо належить до її обов'язків, звичайно, стано­вить інтерес і для неї самої, бо якщо свобода, яка підходить для сучасників, відріз­няється від свободи, яка підходила древнім, то деспотизм, можливий у древніх, уже немислимий серед сучасників. З того, що ми часто неуважні до політичної свободи більше, ніж могли собі дозволити вони, а в нашому звичному стані захоплені нею менше, може виникнути враження, що ми інколи надто і завжди даремно нехтуємо гарантіями, які вона нам забезпечує; однак водночас, оскільки ми більше, ніж древні, цінуємо особисту свободу, ми за будь-якого посягання на неї обстоюватимемо її значно винахідливіше й наполегливіше, маючи для її захисту засоби, яких не було у древніх.

 

Торгівля робить вплив сваволі на наше існування більш визискуючим, ніж рані­ше, бо у зв'язку з більшим розмаїттям наших оборудок має примножуватися і сва­воля, щоб їх охопити; однак торгівля дає змогу легше обійти дію сваволі, змінюючи природу власності, яка завдяки цій зміні стає майже невловною.

 

Торгівля наділяє власність новою якістю - товарообігом, без якого власність є лише користуванням; влада завжди здатна вплинути на користування, бо може підня­ти володіння, а обіг створює невидиму й нездоланну перепону для таких дій суспіль­ної влади.

 

Наслідки торгівлі поширюються ще далі, вона не просто звільняє індивіді», але й створюючи кредит, робить владу залежною.

 

Гроші, писав один французький автор, найнебезпечніша зброя деспотизму і водночас його наймогутніше гальмо; кредит підпорядковується громадській думці сила безрезультатна, гроші ховаються або зникають, і всі державні операції призупи­няються. Кредит не мав такого впливу у древніх, їхні уряди були міцніші, ніж окре­мі особи, в наші ж дні окремі особи сильніші, ніж політична влада; багатство - це сила, наявна повсюдно і значно співмірніша з усіма інтересами, відтак, реальніша і більш здатна схиляти до покори; влада погрожує, багатство винагороджує; влади уникають, обманюючи; щоб домогтися прихильності багатства, йому потрібно слу­жити; останнє таки повинно перемогти.

 

Внаслідок низки таких самих причин індивідуальне існування менш поглинається існуванням політичним. Індивіди переводять свої статки на далекі відстані; вони зберігають при собі всі блага приватного життя; торгівля зблизила нації, обдарував­ши їх приблизно схожими звичаями і звичками; керівники держав можуть ворогу­вати, народи залишаються співвітчизниками.

 

Тож нехай влада з цим змириться, нам потрібна свобода - і ми її матимемо, та оскільки свобода, що нам потрібна, відрізняється від свободи древніх, вона вимагає інакшої організації, ніж та, що могла б підійти свободі за античних часів. Тоді чим більше часу й сил людина присвячувала здійсненню своїх політичних прав, тим вільнішою вона себе вважала; при тому різновиді свободи, яку сприймаємо ми, вона видаватиметься нам ціннішою тоді, коли здійснення наших політичних свобод зали­шатиме більше часу для особистих зацікавлень.

 

Звідси, панове, і необхідність представницької системи. Представницька систе­ма - це ніщо інше, як організація, за допомогою якої нація перекладає на кількох індивідів те, чого не може або не хоче робити сама. Бідні займаються своїми спра­вами самі, багаті наймають управителів. Це історія націй давніх і націй сучасник. Представницька система — це повноваження, надані певній кількості людей масою народу, який хоче, щоб його інтереси захищались, проте не має часу щоразу захищати їх сам. Але, не будучи безумцями, багаті, які мають управителів, уважно й суворо стежать, чи ті виконують свої обов'язки, чи не є вони недбалими, продажни­ми або невмілими, а щоб судити про управління цих уповноважених, доручителі, як люди обачні, знайомляться зі справами, ведення яких вони їм довіряють. Так само й народи - прагнучи насолоджуватися свободою, що їх влаштовувала б, вони вдають­ся до представницької системи і мають забезпечувати активний і постійний нагляд за своїми представниками, залишаючи за собою право через певні періоди, не надто довгі, проміжки часу відсторонювати їх, якщо вони не виправдали сподівань, і позбавляти повноважень, якими вони зловживали.

 

Адже з того, що сучасна свобода відрізняється від свободи античної, випливає, що й небезпека, яка їй загрожує, зовсім інакша.

 

Небезпека для античної свободи полягала в тому, що люди, зацікавлені виключ­но тим, щоб забезпечити собі частку суспільної влади, надто легко поступалися особистими правами й благами.

 

Небезпека для сучасної свободи полягає в тому, що, перейняті благами особис­тої незалежності і досягненням наших власних інтересів, ми можемо надто легко відмовитися від нашого права на частку політичної влади.

 

Носії влади не проминуть нагоди, аби нас до цього закликати. Вони так налаш­товані звільнити нас від будь-якого клопоту, окрім необхідності підкорятися й пла­тити! Вони готові нам сказати: «Яка, по суті, мета всіх ваших зусиль, що спонукає вас працювати, який предмет ваших сподівань? Хіба не щастя? У такому разі доз­вольте нам його влаштувати, і ми його вам забезпечимо». Ні, панове, не дозволяй­мо. Хай би яким зворушливим був такий ніжний інтерес, попросимо владу залиша­тись у своїх межах. Нехай вона задовольняється тим, щоб бути справедливою, а ми займемося тим, щоб бути щасливими.

 

Чи могли б ми бути такими завдяки благам, якби ці блага були відокремлені від гарантій? Де ми знайдемо ці гарантії, якщо відмовимось від політичної свободи? Відмовитися від неї, панове, означало б проявити недоумство, подібно до чоловіка, який під приводом того, що він житиме лише на другому поверсі, збирається зводи­ти на піску будівлю без фундаменту.

 

До речі, панове, чи справді істинне те, що щастя, хай яке воно там, є єдиною метою роду людського? У такому разі наш життєвий шлях був би досить вузьким, а призначення не надто високим. Не знайдеться жодного з-поміж нас, хто, бажаючи опуститися й обмежити свої моральні якості, принизити свої бажання, відректися від діяльності, слави та благородних і глибоких почуттів, зміг би не отупіти і був би щасливим. Ні, панове, я свідчу про найкращу частину нашої природи, ту шляхетну занепокоєність, яка нас переслідує й мучить, той запал поширювати наші знання й розвивати свої здібності: наша доля кличе нас не просто до щастя, а до доскона­лості; політична свобода є наймогутнішим і найпотужнішим засобом удосконален­ня, що його нам дало Небо.

 

Змушуючи всіх без винятку громадян до розгляду й вивчення їхніх найзаповітніших інтересів, політична свобода розвиває їхній розум, ушляхетнює їхні думки, встановлює між усіма ними своєрідну інтелектуальну рівність, що й є славою й могутністю народу.

 

Тож погляньте, як нація дорослішає при появі першого інституту, який забезпе­чує їй регулярне дотримання політичної свободи. Погляньте, як, вийшовши зі сфе­ри звичних занять і приватних починань, наші співвітчизники всіх класів і всіх профе­сій несподівано опиняються нарівні важливих функцій, покладених на них конститу­цією: розсудливо обирати, енергійно протистояти, викривати хитрість, зневажати погрози, шляхетно протистояти спокусі. Гляньте на чистий, глибокий і ширми патріо­тизм, що тріумфує в наших містах і пожвавлює життя навіть у присілках, що прихо­дить у наші майстерні і відроджує наші села, переймаючи відчуттям наших прав і необхідності гарантій справедливий і здоровий глузд корисного землероба і заповзятливого негоціанта, які, знаючи в історії нещастя, що випали на їхню долю, й обі­знані з засобами, аби тих нещасть позбутися, обіймають поглядом усю Францію і, як речники національного визнання, через тридцять років своїми голосами винагороджують за вірність принципам найвидатнішу особу серед оборонців свободи²⁾.

 

Отже, панове, і мови немає про відмову від якогось із двох видів свободи, що про них тут говорилося; слід, як я показав, навчитися поєднувати один ч другим. Інститути, як пише знаменитий автор історії середньовічних республік³⁾, повинні звершувати призначення роду людського; кращому досягненню цієї мети сприяє те, що вони підносять якомога більшу кількість громадян до найвищої моральної дос­тойності.

 

Справа законодавця не вважається завершеною, якщо він забезпечив лише спокій народу. Навіть коли народ задоволений, завжди залишається багато роботи. Інститути мають завершити моральне виховання громадян. Поважаючи їхні особисті права, дбайливо ставлячись до їхньої незалежності і ніяк не порушуючи їхніх занять, ці інститути повинні, однак, закріпити свій вплив на громадську справу, закли­каючи їх підтримувати рішеннями й голосами здійснення влади, гарантувати їм право на контроль і нагляд через можливість висловлювати свої погляди і таким чином на практиці готувати їх до цих вищих функцій, викликаючи бажання і забезпечуючи здатність їх виконувати.