Мілтон Фрідман. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК МІЖ ЕКОНОМІЧНОЮ І ПОЛІТИЧНОЮ СВОБОДОЮ

Поширена думка, що політика й економіка існують окремо та здебільшого непов'язані; що індивідуальна свобода є політичною проблемою, а мате­ріальний добробут - економічною проблемою; і що будь-який тип політич­ного устрою (arrangements) можна поєднати з будь-яким типом економічного устрою. Головним сучасним проявом цієї ідеї є захист «демократичного соціаліз­му» багатьма тими, хто беззастережно засуджує обмеження індивідуальної свобо­ди, запроваджені «тоталітарним соціалізмом» у Росії, і хто переконаний, що певна країна може запозичити суттєві риси російської економічної моделі і водночас гарантувати індивідуальну свободу за допомогою політичних механізмів. Теза цьо­го розділу полягає в тому, що такий погляд є помилковим, що існує тісний зв'язок між економікою і політикою, що лише певні комбінації політичних і економічних моделей є можливими і, зокрема, що суспільство, яке є соціалістичним, не може одночасно бути демократичним у сенсі гарантування індивідуальної свободи.

 

Економічні засади відіграють подвійну роль у сприянні вільному суспільству. З одного боку, свобода в економічних справах є сама по собі компонентом свободи у широкому розумінні, тому економічна свобода є самоціллю. З другого боку, еконо­мічна свобода є також необхідним засобом досягнення політичної свободи.

 

Перша зі згаданих ролей економічної свободи потребує особливої уваги, оскіль­ки інтелектуали, зокрема, мають великі упередження проти визнання важливості цього аспекту свободи. Вони схильні виражати зневагу до того, що вони вважають матеріальними аспектами життя, і сприймати свої власні пошуки начебто вищих цінностей як такі, що належать до іншого рівня важливості і заслуговують на особ­ливу увагу. Для більшості громадян країни, однак, якщо й не для самих цих інтелек­туалів, пряму важливість економічної свободи можна принаймні порівняти за зна­ченням з непрямою її важливістю як засобу досягнення політичної свободи.

 

Громадянин Великої Британії, якому після Другої світової війни не дозволяли проводити відпустку у Сполучених Штатах через валютне регулювання, був позбав­лений суттєвої свободи не меншою мірою, ніж громадянин Сполучених Штатів, якому було відмовлено у можливості проводити свою відпустку у Росії з огляду на його політичні погляди. В одному випадку це було очевидне економічне обмеження свободи, в іншому — політичне обмеження, одначе, немає суттєвої різниці між пер­шим і другим.

 

Громадянин Сполучених Штатів, який за законом змушений віддавати близько 10 відсотків свого прибутку на сплату певного виду пенсійного контракту, встанов­леного і забезпечуваного урядом, втрачає відповідну частину своєї особистої сво­боди. Наскільки сильно відчувається ця втрата, та її подібність до втрати свободи віросповідання, яку всі вважатимуть «громадянською» або «політичною», а не «еко­номічною», було драматично проілюстровано випадком, який стався з групою фер­мерів секти Аміш. З принципових міркувань члени цієї групи вважали обов'язкові федеральні пенсійні програми зазіханням на свою особисту індивідуальну свободу та відмовлялися сплачувати необхідні внески або користуватись наданими пільга­ми. В результаті частину їхньої худоби було продано на аукціоні з метою задоволен­ня вимог по сплаті внесків на соціальне страхування. Правда, кількість громадян, які вважають обов'язкове пенсійне страхування втратою свободи, може бути неве­ликою, однак, прихильник свободи ніколи не рахував своїх. <...>

 

Громадянин Сполучених Штатів, якому за законами різних штатів не дозволено вільно займатись діяльністю, вибраною за власним бажанням, якщо він не може дістати на це ліцензію, так само втрачає суттєву частину своєї свободи. Так само, як і людина, яка бажає обміняти частину своїх товарів, скажімо, швейцарцеві на годин­ник, але якій не дає змоги це зробити торгова квота. Так само, як і житель Калі­форнії, якого кинули до в'язниці за продаж мінеральної води за ціною, нижчою відвстановленої виробником відповідно до так званих законів «справедливої торгівлі». Так само, як і фермер, який не може вирощувати стільки пшениці, скільки він хоче. І так далі. Справді, економічна свобода сама по собі є надзвичайно важливою скла­довою всебічної свободи (total freedom).

 

Як засіб досягнення політичної свободи, економічний устрій є важливий завдя­ки своєму впливу на концентрацію або розосередження влади. Тип економічної організації, який безпосередньо забезпечує економічну свободу, а саме — заснова­ний на конкуренції капіталізм (competitive capitalism), одночасно сприяє і політичній свободі, оскільки він відмежовує економічну владу від політичної і в такий спосіб дає змогу одній збалансовувати іншу.

 

Історичний досвід неспростовно свідчить на користь взаємозв'язку між політич­ною свободою і вільним ринком. Я не знаю жодного суспільства у часі чи просторі, яке б визначалося великою мірою політичної свободи і одночасно не використову­вало б чогось подібного до вільного ринку для організації основної частини еконо­мічної діяльності.

 

Тому що ми живемо у здебільшого вільному суспільстві, ми схильні забувати, наскільки обмеженими є проміжок часу і частина земної кулі, в межах яких коли-небудь існувало щось на зразок політичної свободи: типовим станом людства є ти­ранія, рабство, страждання і злидні. XIX століття і початок ХХ-го у Західному світі вирізняються як дивовижний виняток із загального перебігу історичного розвитку. Політична свобода у цьому випадку, безсумнівно, з'явилася разом з вільним рин­ком та розвитком капіталістичних інститутів. У такий самий спосіб з'явилася полі­тична свобода під час золотого віку у Греції та у ранні часи Римської ери.

 

Історія говорить лише про те, що капіталізм є необхідною умовою політичної свободи. Звісно, він не є достатньою умовою. Фашистська Італія і фашистська Іспа­нія, Німеччина у різні часи протягом останніх сімдесяти років, Японія перед Пер­шою та Другою світовими війнами, царська Росія у десятиліття перед Першою світо­вою війною - усі були суспільствами, які, очевидно, не можна назвати політично вільними, хоча в кожному з них приватна ініціатива була домінуючою формою еко­номічної організації. Таким чином, безперечно, можливо мати економічний устрій, який є за своєю суттю капіталістичним, та політичний устрій, який не є вільним.

 

Однак навіть у тих суспільствах громадяни мали набагато більше свободи, ніж громадяни сучасної тоталітарної держави на зразок Росії або нацистської Німеччи­ни, в яких економічний тоталітаризм поєднувався з політичним тоталітаризмом. Навіть у Росії за царів деякі громадяни мали змогу за певних обставин змінити свою роботу без отримання дозволу від політичної влади, оскільки існування капіталізму та приватної власності забезпечувало певну противагу централізованій владі держави.

 

Співвідношення між політичною та економічною свободою є складним і в ніякому разі не однобічним. На початку XIX століття Бентам і філософські радикали схильні були розглядати політичну свободу як засіб досягнення економічної свободи. Вони вірили, що народним масам заважають обмеження, які їм нав'язують, і якби полі­тична реформа надала більшості людей право голосу, вони б зробили те, що с доб­рим для них, тобто голосували б за laisser-faire. Кидаючи погляд у минуле, не мож­на сказати, що вони не мали рації. Велика кількість політичних реформ супрово­джувалася економічними реформами у напрямку laisser-faire. Величезне підвищен­ня добробуту народних мас слідувало за цими змінами в економічному устрої.

 

За тріумфом бентамівського лібералізму в Англії XIX століття наспіла реакцій­на протидія, спрямована на збільшення втручання уряду в економічні справи. Ця тенденція до колективізму була значно прискорена, як в Англії, так і скрізь, двома світовими війнами. Радше добробут, ніж свобода, став головним символом у демокра­тичних країнах. Розпізнавши у цьому приховану загрозу для індивідуалізму, інте­лектуальні нащадки філософських радикалів -Дайсі, Мізес, Гаєк та Саймоне, якщо згадати лише декількох, - побоювалися, що тривалий рух до централізованою кон­тролю економічної діяльності виявиться «Дорогою до рабства», як назвав Гаск свійдалекоглядний аналіз цього процесу. їхня увага була зосереджена на економічній свободі як засобі досягнення політичної свободи.

 

Події після закінчення Другої світової війни виявляють ще й інше співвідно­шення між економічною і політичною свободою. Колективістське економічне пла­нування справді зашкодило індивідуальній свободі. Однак, принаймні у деяких краї­нах, в результаті сталося не придушення свободи, а кардинальна зміна економічної політики. Англія знову подає найбільш дивовижний приклад. Поворотним пунктом став, напевно, наказ про «контроль зайнятості», який, незважаючи на великі побо­ювання, Лейбористська партія вважала за потрібне запровадити з метою здійснен­ня своєї економічної політики. Введений в дію і виконаний у повному обсязі, закон спричинив би централізований розподіл людей за посадами. Ця практика настільки гостро суперечила особистій свободі, що її було застосовано лише у незначній кількості випадків і скасовано після дуже короткочасної дії закону. її скасування провістило рішучу зміну в економічній політиці, позначену зниженням довіри до централізованих «планів» та «програм», демонтажем багатьох механізмів контро­лю та посиленням наголосу на приватному ринку. Така сама зміна політики відбу­лася у більшості інших демократичних країн.

 

Безпосереднім поясненням цих змін у політиці є незначний успіх або й відвер­тий провал централізованого планування у досягненні поставлених цілей. Однак цей провал сам по собі може бути віднесений, принаймні деякою мірою, за рахунок політичних наслідків централізованого планування та небажання до кінця слідува­ти його логіці, коли це вимагає грубого нехтування дорогоцінними особистими правами. Легко може статись, що така зміна є лише тимчасовою затримкою колективіст­ських тенденцій цього століття. Навіть якщо так, вона демонструє тісне співвідно­шення між політичною свободою та економічним устроєм.

 

Історичний досвід сам по собі ніколи не може бути переконливим. Можливо, це було справжнім збігом обставин, що поширення свободи відбулося одночасно з роз­витком капіталістичних і ринкових інститутів. Чому між ними повинен існувати зв'язок? Які є логічні зв'язки між економічною і політичною свободою? Досліджу­ючи ці питання, ми спершу розглянемо ринок як безпосередній компонент свободи, а потім опосередковане співвідношення між ринковим устроєм і політичною сво­бодою. Побічним продуктом буде опис основних принципів ідеального економіч­ного устрою для вільного суспільства.

 

Як ліберали, ми вважаємо свободу індивіда чи, можливо, родини найвищою ме­тою, коли ми оцінюємо суспільний устрій. Свобода як цінність у цьому сенсі сто­сується взаємовідносин між людьми; вона не має жодного значення для Робінзона Крузо на безлюдному острові (без його П'ятниці). Робінзон Крузо на своєму ост­рові перебуває в «ув'язненні», він має обмежену «владу» і лише невелику кількість альтернатив, але проблеми свободи у доречному для нашого розгляду значенні тут не існує. Аналогічно і в суспільстві свобода ніяк не пояснює, що людина робить зі своєю свободою; вона не є всеосяжною етикою. Дійсно, головна мета ліберала -кинути людину самостійно боротися з етичною проблемою. «По-справжньому» важливі етичні проблеми—це ті, що постають перед індивідом у вільному суспільстві: що він має робити зі своєю свободою? Таким чином, існують два набори цінностей, які відстоюватиме ліберал, - цінності, які стосуються відносин між людьми, і у цьо­му контексті він надає пріоритет свободі; та цінності, які стосуються здійснення індивідом своєї свободи, що є сферою індивідуальної етики і філософії.

 

Ліберал уявляє людей істотами недосконалими. Він вважає проблему суспільної організації настільки ж негативною проблемою запобігання злим вчинкам «поганих» людей, як і сприяння добрим вчинкам «добрих» людей; але, звісно, «погані» і «добрі» люди можуть бути тими самими особами, в залежності від того, хто їх оцінює.

 

Основна проблема суспільної організації полягає у тому, як узгодити економіч­ну діяльність великої кількості людей. Навіть у відносно відсталих суспільствах потрібний широкий розподіл праці та функціональна спеціалізація, щоб забезпечи­ти ефективне використання наявних ресурсів. У розвинених суспільствах масштаб необхідної координації задля отримання вичерпної користі від можливостей, які надають сучасні наука і техніка, є незрівнянно більший. В буквальному сенсі мільйо­ни людей задіяні у забезпеченні один одного щоденним хлібом насущним, не кажу­чи вже про щорічні автомобілі. Виклик прихильнику свободи полягає у необхід­ності узгодити цю поширену взаємозалежність з індивідуальною свободою.

 

Загалом, існують лише два шляхи узгодження економічної діяльності мільйонів людей. Один з них - централізоване керівництво, яке включає застосування приму­су (технологія армії та сучасної тоталітарної держави). Інший - добровільна співпра­ця індивідів (технологія ринкового простору).

 

Можливість координації через добровільну співпрацю заснована на елементарній, проте часто зневажуваній, передумові, що обидві сторони економічної взаємодії мають від неї користь, за умови, що ця операція є добровільною і продуманою з двох сторін.

 

Обмін, таким чином, може спричинити координацію без примусу. Робочою мо­деллю суспільства, зорганізованого за допомогою добровільного обміну, - еконо­мікою вільного підприємницького обміну є те, що ми досі називали заснованим на конкуренції капіталізмом. <.. .>

 

Доки забезпечується ефективна свобода обміну, доти центральною рисою рин­кової організації економічної діяльності є те, що вона утримує одну особу від втру­чання до більшості справ іншої. Покупець захищений від примусу продавця завдя­ки наявності інших продавців, з якими він може мати справу. Продавець захищений від примусу покупця завдяки іншим покупцям, яким він може продавши. Праців­ник захищений від примусу роботодавця через наявність інших роботодавців, на яких він може працювати, тощо. І ринок робить це безособово і неупереджено та без централізованої влади.

 

Справді, основним джерелом заперечення вільної економіки є саме факт, що вона виконує це завдання так добре. Вона дає людям те, чого вони хочуть, а не те, чого, на думку якоїсь певної групи, вони повинні хотіти. В основі більшості аргументів проти вільного ринку лежить невіра у саму свободу.

 

Існування вільного ринку, звісно, не усуває потреби в уряді. Навпаки, уряд є необхідний, як форум для визначення «правил гри» та як суддя, який роз'яснювати­ме та забезпечуватиме дотримання узгоджених правил. Що робить ринок, тик це істотно скорочує кількість питань, які треба вирішувати суто політичними засобами, і в такий спосіб мінімізує міру необхідної безпосередньої участі уряду у «грі». Характерною рисою діяльності, здійснюваної через політичні канали, є схильність вимагати або нав'язувати значний конформізм. Великою перевагою рийку, з другого боку, є те, що він дозволяє велику різноманітність. У політичних термінах він г системою пропорційного представництва. Кожна людина може голосувати, як ка­жуть, за той колір краватки, який вона хоче бачити, і отримати його; їй не потрібно бачити, якого кольору хоче більшість, і потім, якщо вона опиниться у меншості, підкоритись.

 

Саме на цю рису ринку ми посилаємося, коли кажемо, що ринок забезпечує еко­номічну свободу. Однак ця характеристика має прояви, які виходять далеко замежі суто економічних. Політична свобода означає відсутність примусу над людиною з боку її ближніх. Фундаментальною загрозою свободі є сила примусу, чи то в руках монарха, чи диктатора, олігархії, чи тимчасової більшості. Збереження свободи вимагає усунення такої концентрації влади найбільш можливою мірою і розосере­дження та розподілу будь-якої влади, якої не можна уникнути (система стримувань і противаг). Виводячи організацію економічної діяльності з-під контролю політич­ної влади, ринок усуває це джерело примусовної сили. Він дає можливість еко­номічній могутності бути стримувальним чинником політичної влади, а не її підси­ленням.

 

Економічна влада може бути широко розосереджена. Немає такого закону збере­ження енергії, який змушує нові центри економічної могутності зростати виключно за рахунок вже існуючих. Політичну владу, з другого боку, важче децентралізувати. Може існувати велика кількість маленьких незалежних урядів. Але набагато важче підтримувати чисельні рівнозначні маленькі центри політичної влади всередині єдиного великого уряду, ніж мати чисельні центри економічної потужності у єдиній великій економіці. Може існувати багато мільйонерів у одній великій економіці.

 

Однак, чи може існувати більш ніж один видатний лідер, одна людина, на якій кон­центруватимуться енергія та ентузіазм її співвітчизників? Якщо центральний уряд нарощує владу, це, очевидно, відбувається за рахунок місцевих урядів. Здається, існує фіксований обсяг політичної влади, яка має бути розподілена. Звідси випли­ває, що, коли економічну владу приєднати до політичної, концентрація видавати­меться майже неминучою. З другого боку, якщо економічна влада перебуває в інших руках, ніж політична, вона слугуватиме противагою політичній владі.

 

Сила цього абстрактного аргументу, можливо, найкраще може бути продемон­стрована прикладом. Давайте спочатку розглянемо гіпотетичний приклад, який до­поможе висвітлити задіяні принципи, а потім кілька реальних прикладів з нещодав­нього досвіду для ілюстрації способу, в який працює ринок для збереження полі­тичної свободи.

 

Однією з рис вільного суспільства, безперечно, є свобода індивіда відверто захи­щати і пропагувати радикальні зміни у структурі суспільства - допоки пропаганда обмежується переконуванням і не включає силу або інші форми примусу. Ознакою політичної свободи капіталістичного суспільства є те, що люди можуть відверто пропагувати соціалізм і працювати для його встановлення. Так само, політична свобо­да у соціалістичному суспільстві вимагала б, щоб люди могли вільно пропагувати запровадження капіталізму. Як може бути збережена і захищена свобода пропагува­ти капіталізм у соціалістичному суспільстві?

 

Щоб люди щось пропагували, вони повинні спершу мати змогу заробити собі на життя. Це вже є проблемою у соціалістичному суспільстві, оскільки усі посади пе­ребувають під безпосереднім контролем політичної влади. Від соціалістичного уряду вимагалося б здійснити акт самозречення, складність якого показує досвід Сполу­чених Штатів, де після Другої світової війни виникла проблема лояльності феде­ральних працівників (йшлося про те, чи дозволяти працівникам пропагувати полі­тику, докорінно протилежну офіційній доктрині).

 

Однак уявімо собі, що такий акт самозречення вчинено. Щоб пропаганда капіта­лізму щось значила, його прихильники повинні мати можливість фінансувати свою діяльність - щоб проводити публічні зібрання, видавати листівки і брошури, купу­вати ефірний час на радіо, видавати газети і журнали тощо. Як вони можуть віднай­ти на це кошти? У соціалістичному суспільстві можуть бути і, певно, є люди з вели­кими прибутками, можливо, навіть з великими капіталовкладеннями у формі дер­жавних облігацій і тому подібних речей, але вони напевно будуть високопоставле­ними посадовими особами. Можна уявити, що незначний службовець за соціалізму збереже свою роботу, незважаючи на відверту пропаганду капіталізму. Неймовірно важко уявити соціалістичного вищого посадовця, який фінансував би таку «підрив­ну» діяльність.

 

Єдиним виходом щодо коштів буде збирання невеликих сум грошей від великої кількості працівників нижчих ланок. Однак це не вихід. Щоб отримати кошти з цього джерела, багатьох людей вже заздалегідь треба переконати, а нашою голов­ною проблемою є - як розпочати і профінансувати кампанію для цього. Радикальні рухи у капіталістичних суспільствах ніколи не фінансувались у такий спосіб. їх зазвичай підтримували декілька багатих людей, які переконалися у справі, - Фредерік Вандербільд Філд, чи Аніта Маккормік Блейн, або Корліс Лемонт, якщо зга­дати кілька нещодавно добре відомих імен, чи Фрідріх Енгельс, якщо відійти далі у минуле. У цьому полягає роль нерівності багатства у збереженні політичної свобо­ди, яку рідко помічають, - роль покровителя.

 

У капіталістичному суспільстві потрібно лише переконати кількох багатих лю­дей, щоб отримати кошти на пропаганду будь-якої ідеї, байдуже, наскільки дивної, й існує багато таких людей, багато незалежних центрів підтримки. Справді, непотріб­но навіть переконувати представників фінансових інститутів, що мають кошти, у доречності ідеї, яку треба пропагувати. Необхідно лише переконати їх, що гака про­паганда може бути фінансово успішною; що газета, чи журнал, чи книга, або інша ризикована справа буде прибутковою. Видавець в умовах конкуренції, наприклад, не може дозволити собі друкувати лише ті твори, з якими він особисто погоджуєть­ся; його основним критерієм має бути ймовірність того, що ринок буде досить вели­ким, аби принести задовільний прибуток на його інвестицію.

 

У такий спосіб ринок розриває порочне коло і, врешті-решт, уможливлює фінан­сування таких ризикованих справ за допомогою невеликих сум грошей, отриманих від багатьох людей, без потреби заздалегідь переконувати їх. У соціалістичному суспільстві не існує таких можливостей; є лише всемогутня держава.

 

Давайте напружимо уяву і припустимо, що соціалістичний уряд усвідомлює цю проблему і складається з людей, які воліють зберегти свободу. Чи може він надати кошти? Можливо, але важко зрозуміти як. Він може заснувати бюро з субсидіюван­ня підривної пропаганди. Але як він може обрати, кого підтримувати? Якщо він даватиме гроші усім, хто попросить, йому невдовзі забракне коштів, оскільки соціа­лізм не може скасувати елементарний економічний закон, за яким достатньо висока ціна викличе велику пропозицію. Зробіть пропаганду радикальних ідей достатньо вигідною, і пропозиція пропагандистів буде необмеженою.

 

Більше того, свобода пропагувати непопулярні ідеї не передбачає, що пропаган­да буде безкоштовною. Навпаки, жодне суспільство не могло б бути стабільним, якби пропаганда радикальних змін була безкоштовною, тим більше - субсидійова­ною. Цілковито виправданим є те, що люди йдуть на жертви, щоб пропагувати ідеї, у які вони свято вірять. Справді, важливо забезпечувати свободу лише для людей, готових на самозречення, бо інакше свобода вироджується у потурання та безвідпо­відальність. Але необхідно, щоб ціна пропаганди непопулярних ідей була прийнят­ною, а не недоступною.

Та ми ще не завершили. У вільному ринковому суспільстві досить мати кошти. Постачальники паперу так само воліють продавати його «Daily Worker», як і «Wall Street Journal». У соціалістичному суспільстві буде недостатньо мати кошти. Гіпо­тетичний прихильник капіталізму змушений буде переконати державну паперову фабрику продати йому папір, державну друкарню - надрукувати його листівки, дер­жавну пошту - розповсюдити їх серед населення, державну агенцію - найняти йому зал для зустрічей з людьми тощо.

 

Можливо, існує спосіб подолати ці труднощі і забезпечити свободу у соціалі­стичному суспільстві. Не можна сказати, що це цілком виключно. Зрозуміло, однак, що є серйозні перешкоди для заснування інститутів, які б ефективно забезпечували можливість розбіжностей у поглядах. Наскільки мені відомо, ніхто з тих, хто висту­пав за соціалізм і одночасно підтримував свободу, насправді не стикався з цією про­блемою або не поклав хоча б вартий поваги початок у розвитку інституційних ме­ханізмів, які б сприяли свободі за соціалізму. Навпаки, зрозуміло, як капіталістичне суспільство вільного ринку плекає свободу.

 

Разючим практичним прикладом цих абстрактних принципів є досвід Вінстона Черчіля. 3 1933 року і до початку Другої світової війни Черчілю не дозволяли висту­пати на британському радіо, на яке, звісно, існувала державна монополія, здійсню­вана Британською корпорацією радіомовлення. А він був видатним громадянином своєї країни, членом парламенту, колишнім міністром кабінету міністрів, людиною, яка відчайдушно намагалася усіма можливими способами переконати своїх співвіт­чизників вжити заходів з метою відвернути загрозу з боку гітлерівської Німеччини. Йому не дозволяли звертатись по радіо до британців, оскільки Бі-Бі-Сі була дер­жавною монополією, а його позиція була надто «суперечливою». <...>

 

Можна вважати, подібно до мене, що комунізм знищить усі наші свободи, мож­на виступати проти цього так затято і послідовно, як тільки можливо, одночасно вважаючи, однак, що у вільному суспільстві є неприйнятним, коли людині заборо­няють створювати добровільні організації у спілці з іншими цікавими один одному людьми, тому що вона вірить у комунізм або намагається сприяти його встановлен­ню, її свобода включає свободу сприяти встановленню комуністичного ладу. Сво­бода також, безперечно, включає свободу інших не мати з цією людиною справи за таких обставин.