Джон Локк. ЦІЛІ ПОЛІТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ВРЯДУВАННЯ

Щоб правильно зрозуміти, що таке політична влада, і простежити її витоки, ми мусимо розглянути стан, притаманним усім людям за природою, -а це є стан повної свободи у керуванні своїми діями, порядкуванні влас­ним майном та особою так, як вони вважають за потрібне, у межах закону природи, ні в кого не питаючи дозволу й не залежачи від чиєїсь волі.

 

Це також стан рівності, за якого вся влада та компетенція є взаємними; нікому не належить більше, між іншим: бо ніщо не є настільки очевидним, ніж те, що ство­ріння одного виду та класу, які довільно народжуються для одних і тих самих пере­ваг природи і користуються одними й тими самими здібностями, мають також бути рівними між собою, без будь-якого підпорядкування чи підлеглості, хіба що тільки Господь та Владика над усіма ними якимось чином відкрито виголосить свою волю, щоб поставити одного над іншим, і надасть йому ясним та очевидним призначенням безсумнівне право па панування та верховну владу.

 

Але, хоч це є станом свободи, це все-таки не стан свавілля, бо, хоча людина в цьому стані має безконтрольну свободу розпоряджатися своєю особою та майном, вона все ж не має свободи знищувати себе чи будь-яке інше створіння, підвладне їй, крім тих випадків, коли більш гідне його використання, ніж просте збереження, ви­магає цього. Природному станові притаманний закон природи, який ним керує і який зобов'язує кожного; і розум, який є цим законом, навчає все людство, всіх, хто звертається до нього: оскільки всі є рівними й незалежними, ніхто не повинен завда­вати шкоди життю, здоров'ю, свободі чи майну іншого. Бо всі люди є витвором одного всемогутнього й безмежно мудрого Творця, слугами одного Всевладного Господаря, посланими у світ за його наказом і в його справі; вони є власністю того, хто їх створив, і послані на той термін, на який йому, а не комусь іншому, буде завгодно. І позаяк ми наділені схожими здібностями й поділяємо все в єдиній при­родній спільноті, то не можна уявити, щоб поміж нами існувала якась така суборди­нація, яка б могла уповноважити нас знищувати одне одного, так, неначе нас було створено для використання одне одним, на кшталт того, як створено менш доскона­лих істот для нашого використання. Кожен, оскільки він є зобов'язаний зберігати себе, а не залишати самовільно свій пост, за таким саме розсудом, коли його власне життя не є під загрозою, мусить, у міру своїх можливостей, зберігати решту люд­ства й не може, якщо тільки це не означає чинити по справедливості з кривдником, відбирати життя чи шкодити йому або тому, що сприяє збереженню життя, свободи, здоров'я, частин тіла чи майна іншого.

 

І, щоб усіх людей можна було втримати від посягання на права інших та завда­вання шкоди одне одному, щоб дотримувався закон природи, який вимагає миру і збереження всього людства, виконання закону природи в цьому стані вкладено в руки кожній людині, через що кожен має право карати порушників цього закону такою мірою, аби це могло не допустити порушення цього закону. Бо закон природи був би, як і всі інші закони, що стосуються людей у цьому світі, марним, якби не було нікого, хто мав би у стані природи владу виконувати цей закон і таким чином оберігати невинних та стримувати образників, і якщо хто-небудь може покарати іншо­го за будь-яке зло, яке той вчинив, то так і слід йому робити. Бо в стані абсолютної рівності, де за природою не існує зверхності чи влади одного над іншим, те, що може робити задля виконання цього закону хтось один, так само має право робити кожен.

 

Отже, у природному стані одна людина набуває якоїсь влади над іншою; але це не є абсолютною чи необмеженою владою карати злочинця, коли той опиняється в її руках, згідно зі своїми бурхливими пристрастями чи нестримною уявою власної волі, а лише владою карати його тою мірою, як це наказують спокійний розум та совість, аби покарання відповідало скоєному переступу і було саме таким, щоб мог­ло служити для покути та приборкання. Бо тільки з огляду на ці дві причини одна людина може законно заподіяти шкоду іншій, тобто вчинити те, що ми називаємо покаранням. Порушуючи закон природи, зловмисник тим самим заявляє, що живе за правилом, відмінним від правила розуму і загальної рівності, котре є мірилом, встановленим Богом для вчинків людей заради їхньої взаємної безпеки; і, таким чином, він стає небезпечним для людства, послабивши і розірвавши ті узи, які за­хищають людей від ушкодження та насильства. І в силу того, що це є злочин проти всього роду людського, проти його миру й безпеки, Гарантованих законом природи, кожна людина, завдяки праву, яке вона має задля збереження людства в цілому, може стримувати або, там, де це необхідно, - знищувати речі, шкідливі для людей, а відтак може завдавати таку міру зла будь-якому порушникові цього закону, яка примусить того розкаятись у своїх діях, і таким чином утримати його, а на його прикладі й інших, від подібних злодіянь. І в цьому випадку, і на такій підставі кожна людина має право покарати переступника й бути виконавцем закону природи.

 

До цієї дивної доктрини, а саме, що у природному стані кожен має виконавчу владу закону природи, без сумніву, будуть висунуті заперечення стосовно нерозум­ності того, щоб люди були суддями у своїх власних справах, бо себелюбство позба­вить людей об'єктивності щодо самих себе та своїх друзів, а з іншого боку - лиха вдача, пристрасть та мстивість заведуть їх надто далеко у покаранні інших, і звідси нічого, крім плутанини та безладу, не вийде, і, безумовно, через це Бог призначив уряд, щоб стримувати людську упередженість та насильство. Я з певністю гаран­тую, що громадянське врядування є тим відповідним засобом, що певною мірою усуває незручності природного стану, які, звісно, мають бути величезними, коли люди є суддями у власних справах, бо неважко уявити, що той, хто був настільки несправедливим, що завдав шкоди своєму братові, навряд чи буде настільки справед­ливим, аби осудити за це самого себе. Але я б хотів, щоб ті хто висуватиме це запере­чення, пам'ятали, що абсолютні монархи - це всього-на-всього люди, і якщо врядування має бути засобом від зла, яке неминуче виникає тоді, коли люди є суддями у власних справах, і природний стан через це є нестерпним, то я хочу знати, що це за врядування і наскільки воно краще за природний стан, коли одна людина, повеліваючи багатьма, має можливість бути суддею у власній справі і робити зі своїми підда­ними все, що забажає, й ніхто в жодному разі не може поставити під сумнів чи проконтролювати дії тих, хто здійснює примхи цієї людини? 1 в усьому, що ця лю­дина робить, керована розумом, помилкою чи пристрастю, необхідно їй підкоряти­ся? Набагато краще тоді у природному стані, коли люди не зобов'язані підкорятися несправедливій волі іншого; і якщо той, хто судить, судить хибно у своїй чи в якійсь іншій справі, то він відповідає за це перед рештою людства.

 

Якщо людина у природному стані є такою вільною, як про це говорилось, якщо вона є цілковитим володарем своєї особи і своїх маєтностей, якщо вона є рівною найвидатнішим особистостям і не підвладною нікому, то чому тоді вона полишає свою свободу, чому зрікається цього володарства і віддає себе під панування та кон­троль якоїсь іншої влади? На це можна дати чітку відповідь: хоча у природному стані людина має таке право, все ж користування ним вельми ненадійне і постійно перебуває під загрозою зазіхання інших. Адже, оскільки всі є такими ж, як і вона, суверенами, оскільки кожен їй рівний, а більша частина людей не дуже суворо дотри­мується вимог рівності та справедливості, то користування власністю, яку вона мас у цьому стані, є вкрай ненадійним і небезпечним. Це схиляє людину до виходу з такого становища, яке, хоч і є становищем свободи, але сповнене жахів і постійних небезпек; і тому людина не без причини розшукує і хоче приєднатися до суспіль­ства з іншими, хто вже об'єднався чи збирається об'єднатися для взаємного збере­ження свого життя, свобод та маєтностей, що я називаю загальним іменем власність.

 

Тому першочерговою і головною метою об'єднання людей у держави (common­wealths) та передачі себе під владу уряду є збереження власності. А для цього у природному стані багато чого бракує.

 

По-перше, бракує встановленого, визначеного, знаного закону, отриманого й допущеного за загальною згодою як норма, стосовно того, що є правильним, а що неправильним, як загальне мірило для вирішення всіх внутрішніх суперечок. Бо хоча закон природи чіткий і зрозумілий для всіх розумних істот, одначе люди, цілком заглиблені у свої інтереси й не знаючи закону - бо не вивчали його, - не схильні через це визнавати його обов'язковим для себе у застосуванні до конкретних справ.

 

По-друге, у природному стані бракує відомого й неупередженого судді, який бимав повноваження для вирішення всіх ускладнень згідно з установленим законом. Бо кожен у цьому стані є і суддею, і виконавцем закону природи, а люди не можуть бути до себе об'єктивними; коли справа торкається їх самих, пристрасть і помста можуть завести їх вельми далеко й примусять виявити забагато гарячкування; і так само недбалість і незацікавленість можуть зробити їх надто неуважними до справ інших.

 

По-третє, у природному стані часто бракує сили, яка могла б підкріпити та підтримати справедливий вирок і викопати його. Ті, хто чинить якусь несправед­ливість, рідко пропускають нагоду, коли вони спроможні це зробити, силою напо­лягти на своєму; подібний опір нерідко робить покарання небезпечним навіть згуб­ним для тих, хто намагається його здійснити.

 

Отже, люди, незважаючи на всі привілеї природного етану, все-таки, залишаю­чись у цьому стані, зазнають всіляких поневірянь і через це швидко втягуються у суспільство. Тому й виходить, що рідко можна зустріти, аби хоч якась кількість людей жила протягом певного часу разом у цьому стані. Ті незручності, яких вони зазна­ють у цьому стані через безладне й непевне використання влади, яку має кожна людина для того, щоб карати порушення інших, примушують їх шукати притулку під захистом встановлених урядом законів, і тут вони прагнуть домогтися збере­ження своєї власності. Саме це примушує кожного з них так охоче віддати своє безпосереднє право карати, аби його виконував тільки той із них, кого вони для цього призначать, і за посередництва таких законів, на які ця спільнота чи ті, хто будуть ними на це уповноважені, погодяться. І в цьому ми бачимо витоки права і виникнення як законодавчої, так і виконавчої влади, а також самих врядувань і суспільств.

 

Адже у природному стані, окрім свободи, яку людина має для своїх невинних розваг, вона має дві форми влади.

 

Перша влада - це можливість чинити все, що, на її думку, годиться для збережен­ня себе та інших у межах закону природи. Згідно з цим законом, спільним для них усіх, вона і вся решта людства — то є одна спільнота, вони складають єдине суспіль­ство, відмінне від усіх інших створінь. І якби не зіпсутість і порочність звироднілих людей, то не було б потреби в жодному іншому суспільстві; не було б необхідності, щоб люди відділялися від цієї великої та природної спільноти й через конкретні домовленості об'єднувались у дрібніші, роз'єднані суспільства.

 

Друга влада, яку людина має у природному стані,— це право карати за злочини, скоєні проти цього закону. Коли людина приєднується до приватного, якщо я можу так його назвати, чи окремого політичного суспільства і вступає в ту чи іншу дер­жаву, відокремлену від решти людства, - вона віддає обидві ці влади.

 

Першу владу, а саме - чинити все, що вона вважає за потрібне для збереження себе і решти людства, - людина віддає для регулювання законами, виробленими суспільством, - такою мірою, як того вимагає збереження самої цієї людини і решти цього суспільства; закони суспільства щодо багатьох речей обмежують свободу, яка була в людини за законом природи.

 

По-друге, владу карати вона повністю віддає і застосовує свою природну силу (яку вона могла до того застосовувати для виконання закону природи за своїм влас­ним окремим правом так, як вважала за доречне), щоб допомагати виконавчій владі суспільства - такою мірою, як того вимагає закон даного суспільства. Адже, пере­буваючи тепер у новому стані, в якому вона буде користуватися багатьма благами завдяки труду, допомозі й товариству інших членів тієї ж самої спільноти, так само як і захистом усієї її сили, вона повинна відступити стільки своєї природної свобо­ди на забезпечення себе, скільки вимагатимуть благо, процвітання та безпека суспіль­ства; це не лише необхідно, але й справедливо, оскільки інші члени суспільства роблять так само.

 

Та хоча люди, вступаючи до суспільства, зрікаються рівності, свободи й вико­навчої влади, належних їм у природному стані, й передають їх у руки суспільства, щоб ними далі розпоряджалась законодавча влада, такою мірою, як того вимагати­ме благо суспільства, все ж кожен при цьому має на меті лише краще зберігати свою свободу та власність (бо жодну розумну істоту не можна запідозрити в намірі змінити своє становище на гірше); влада суспільства чи встановлена ним законодавча влада ніколи не може поширюватися далі, ніж цього вимагає загальне благо; але вона зобов'язана охороняти власність кожного шляхом знешкодження тих трьох недоліків, про які згадувалось раніше і які робили життя у природному стані небезпечним і нелегким. Отже, будь-хто, наділений законодавчою чи верховною владою в будь-якій державі, зобов'язаний правити згідно з установленими постійними законами, проголошеними та відомими народові, а не шляхом надзвичайних указів; правити за допомогою неупереджених і справедливих суддів, які зобов'язані вирішувати суперечки згідно з цими законами, і застосовувати силу спільноти в межах країни лише при виконанні таких законів, а за кордоном - для попередження можливої кривди, завданої іноземцями, чи для отримання відшкодування за неї та для охоро­ни спільноти від вторгнень і загарбань. І все це має бути спрямоване ні на що інше, а тільки на мир, безпеку та суспільне благо народу.