Адам Сміт. СИСТЕМА ПРИРОДНОЇ СВОБОДИ

Обмеживши за допомогою або високого мита, або абсолютних заборон ввіз тих іноземних товарів, які можна виробляти у своїй країні, ми маємо змогу більш-менш забезпечити на внутрішньому ринку монополію тієї галузі вітчизняної промисловості, яка виробляє їх. <...>

 

Немає сумніву, що монополія на внутрішньому ринку часто великою мірою сприяє розвиткові тих конкретних галузей промисловості, які користаються з неї, і часто створює умови для набагато ширшого використання таких ресурсів суспіль­ства, як робоча сила й сировина, ніж можна було б використовувати їх за інших обставин. Проте, мабуть, аж ніяк не очевидно, чи сприяє вона загальному розвит­кові промисловості суспільства і чи спрямовує цей розвиток у найвигіднішому на­прямі.

 

Загальний рівень розвитку промисловості певного суспільства ніколи не буде вищим від того рівня, який може забезпечити капітал цього суспільства. Кількість робітників, що їх може найняти будь-яка конкретна особа, певною мірою має відпові­дати розмірові його капіталу, і так само й кількість робітників, що їх можуть постій­но наймати всі члени суспільства загалом, певною мірою має відповідати сумі всьо­го капіталу суспільства і тому ніколи не вийде за межі цієї цілком визначеної пропор­ції. В будь-якому суспільстві ніяке регулювання торгівлі не спричинить зростання промислових потужностей вище від того рівня, який може забезпечити його капі­тал. Регулювання може тільки спрямувати певну частину капіталу в тому напрямі, куди за інших обставин капітал не пішов би, й немає жодних гарантій, що цей штуч­ний напрям виявиться куди вигіднішим для суспільства, ніж напрям, у якому капі­тал пішов би сам собою.

 

Кожен індивід безперервно намагається знайти якнайвигідніший спосіб засто­сування будь-якого капіталу, яким він може порядкувати. Щоправда, він думає лише про власну вигоду, а не про вигоду суспільства. Проте вивчення власної вигоди при­родно, чи, радше, неминуче спонукає його віддавати перевагу такому застосуванню капіталу, яке є щонайвигіднішим для суспільства.

 

По-перше, кожен індивід прагне застосувати свій капітал якомога ближче від дому, а отже, якомога більшою мірою підтримати вітчизняну промисловість, - за умови, звісно, що він матиме таким чином звичайний або не набагато менший, ніж звичайний, прибуток.

Отже, коли прибуток однаковий або майже однаковий, кожен оптовий торгівець природним чином віддаватиме перевагу скоріше внутрішній торгівлі, ніж зовнішній, і скоріше зовнішній торгівлі, ніж транспортній торгівлі. У внутрішній торгівлі його капітал ніколи не перебуває так довго поза його очима, як часто трапляється в зовнішній торгівлі. Торгівець може краще знати вдачу і становище людей, яким він довіряє, і, якщо його часом ошукають, краще знає закони своєї країни, на підставі яких має домагатися відшкодування. <...>

 

Таким чином, рідна країна є, якщо можна так висловитись, центром, навколо якого постійно обертаються капітали жителів цієї країни і до якого вони завжди прямують, дарма що внаслідок різних причин можуть інколи відхилятись, знаходя­чи собі застосування в набагато віддаленіших регіонах світу. Але, як уже доведено, капітал, застосований у внутрішній торгівлі, неминуче спонукає до діяльності на­багато більшу частку вітчизняної промисловості й забезпечує прибуток та роботу значно більшій кількості жителів своєї країни, ніж такий самий за розміром капітал, застосований у зовнішній торгівлі; а капітал, застосований у зовнішній торгівлі, має не меншу перевагу над таким самим за розміром капіталом, застосованим у транспортній торгівлі. Отже, коли прибуток однаковий або майже однаковий, ко­жен індивід має природну схильність застосувати свій капітал так, що він напевне забезпечить найбільшу підтримку вітчизняної промисловості й дасть прибуток та роботу найбільшій кількості його співвітчизників.

 

По-друге, кожен індивід, що використовує свій капітал для підтримки вітчизня­ної промисловості, неминуче намагається так спрямувати цю промисловість, щоб її продукція мала якомога більшу вартість.

 

Продукція промисловості - це те, що вона додає до предметів або матеріалів, використаних у процесі виробництва. Тією мірою, якою вартість цієї продукції збільшується або зменшується, зростають і падають прибутки підприємця. Кожна людина тільки задля власної вигоди застосовує свій капітал, що йде на підтримку промисловості, і тому завжди намагається застосувати його саме в тій галузі про­мисловості, продукція якої матиме, ймовірно, найбільшу вартість або обмінювати­меться на найбільшу кількість чи то грошей, чи то інших товарів.

 

Але щорічний прибуток кожного суспільства завжди точно дорівнює міновій вартості всієї річної промислової продукції цього суспільства; чи, радше, є тим же, що й ця мінова вартість. Кожен індивід щосили намагається застосувати свій капі­тал для підтримки вітчизняної промисловості й так спрямувати її розвиток, щоб промислова продукція мала якомога більшу вартість, і тому неминуче прагне зробити річний прибуток суспільства якомога вищим. Щоправда, загалом він і не має наміру сприяти суспільним інтересам, і не знає, якою мірою він сприяє їм. Віддаючи пере­вагу підтримці вітчизняної, а не іноземної промисловості, він думає тільки про свою безпеку, а спрямовуючи розвиток цієї промисловості так, щоб її продукція мала якомога більшу вартість, прагне тільки своєї вигоди, і тут, як і в багатьох інших випадках, його веде невидима рука і він сприяє меті, що не становила частини його намірів. І те, що ця мета не була його наміром, не завжди гірше для суспільства. Задовольняючи свої інтереси, індивід часто сприяє інтересам суспільства набагато ефективніше, ніж якби справді мав намір сприяти їм. Я ніколи не чув, щоб той, хто вдає, ніби працює задля громадського добра, справді зробив багато доброго. На­справді це тільки прикидання, хоч і не дуже поширене серед торгівців, і небагато треба й слів, щоб переконати їх не вдаватись до нього.

 

Про те, в яких саме галузях вітчизняної промисловості індивід може застосувати свій капітал і продукція яких матиме, ймовірно, найбільшу вартість, кожен індивід -і це очевидна річ - у своїй конкретній ситуації має змогу судити набагато краще, ніж це зробить за нього будь-який державний діяч або законодавець. Державний діяч, що намагатиметься вказувати приватним особам, як саме вони мають застосува­ти свої капітали, не тільки обтяжить себе найнепотрібнішим клопотом, а й узурпує собі владу, якої не можна безпечно доручити не те що жодному індивідові, а й жодній раді або сенатові і яка ніде не буде такою згубною, як у руках людини, що має до­сить зарозумілості й безумства, щоб вважати себе здатною здійснювати її.

 

Надати монополію на внутрішньому ринку продукції будь-якої конкретної галу­зі вітчизняної промисловості - це певною мірою вказувати приватним особам, як саме вони мають застосовувати свої капітали, і майже в усіх випадках такі вказівки - лише непотрібні, а то й шкідливі регулятивні заходи. Якщо продукція вітчизняної промисловості буде такою ж дешевою, як і продукція іноземної промисловості, ре­гуляція вочевидь непотрібна. А якщо вітчизняна продукція буде дорожча, регуляція загалом тільки нашкодить. Адже кожен розважливий ремісник твердо дотримуєть­ся принципу: ніколи не намагатися виробляти вдома ті товари, виготовити які йому обійдеться дорожче, ніж купити. Кравець ніколи не пробує шити собі черевики, а купує їх у шевця. Швець ніколи не береться шити собі одяг, а звертається до кравця. Фермер не думає шити ні одяг, ні черевики, а купує їх у кравця і шевця. Кожен з них виявляє, що йому вигідніше застосувати все своє виробництво так, щоб він мав певну перевагу над сусідами, і придбати за частину своєї продукції або, що, власне, те саме, за ціну певної частини цієї продукції будь-що інше, в чому він має потребу.

 

Те, що є розважливим у поведінці кожної приватної родини, навряд чи може бути глупотою в поведінці великого королівства. Якщо певна іноземна країна може нам постачати якийсь товар дешевше, ніж він обійшовся б нам, якби ми самі його виготовляли, то краще купувати цей товар за певну частину продукції нашої вітчиз­няної промисловості, яка функціонує так, що ми при цьому маємо певну перевагу. Таким чином, вітчизняна промисловість, розвиток якої завжди пропорційний засто­сованому в ній капіталові, не скорочуватиметься, як-от унаслідок запровадження вищезгаданих штучних регулятивних заходів, а тільки шукатиме способу, завдяки якому її можна використати з якнайбільшою вигодою. Промисловість, безперечно, не дасть якнайбільшої вигоди, коли її спрямують на виробництво товару, який де­шевше купити, ніж виготовити. Вартість щорічної продукції тією або тією мірою безперечно зменшується, коли промисловість відвертають таким чином від вироб­ництва товарів вочевидь більшої вартості, ніж вартість товару, який наказують ви­робляти. Згідно з нашим припущенням, цей товар набагато дешевше купити за кор­доном, ніж виробляти у своїй країні. Отже, його можна було б придбати тільки за частину тих товарів або, що, власне, те саме, тільки за частину вартості товарів, що їх промисловість, живлена однаковим за сумою капіталом, виробила б у своїй країні, якби цій промисловості дали змогу йти її природним курсом. Отже, промисловість країни не матиме найприбутковішого застосування, і мінова вартість її річної про­дукції замість зростати, як хотілося законодавцеві, неминуче зменшуватиметься внаслідок кожного такого регулятивного заходу.

 

Щоправда, з допомогою регулятивних заходів якесь конкретне виробництво інко­ли можна розвинути швидше, ніж за будь-яких інших обставин, і згодом той або той товар можна буде виробляти в своїй країні так само дешево, а то й дешевше, ніж за кордоном. І хоч у такому разі промисловість певної країни можна вигідно спряму­вати в якомусь конкретному напрямі набагато швидше, ніж за будь-яких інших обставин, з цього аж ніяк не випливає, що завдяки тим регуляціям можна збільшити загальний обсяг чи то промислового виробництва, чи то прибутку. Промисловість країни може зрости тільки тією мірою, якою зростає її капітал, а капітал може зро­сти тільки тією мірою, якою його можна поступово нагромадити, заощаджуючи з прибутку. Проте безпосереднім наслідком кожного регулятивного заходу є змен­шення прибутку країни, а те, що зменшує прибуток країни, безперечно, не збільшить її капіталу швидше, ніж він зростав би сам собою, якби і капіталові, і промисло­вості дали змогу самим знаходити своє природне застосування.

 

Найбільша й найважливіша сфера торгівлі в кожній країні, як уже зазначалося, - це торгівля, яку провадять між собою жителі міст і жителі сіл. Городяни беруть із сільської місцевості сировину, що становить або матеріал для їхньої праці, або про­дукти для підтримки їхнього існування; вони платять за цю сировину, посилаючи назад у села її певну частку, вже перероблену й готову для безпосереднього вжитку. Торгівля, яка відбувається між цими двома категоріями людей, полягає, зрештою, в тому, що певну кількість сировини обмінюють на певну кількість мануфактурної продукції. Отже, що дорожча готова продукція, то дешевша сировина, і в будь-якій країні все те, що має тенденцію підвищити ціну готової продукції, сприяє зменшен­ню ціни сировинної продукції землі, а отже, гальмує розвиток сільського господар­ства. Що менша кількість мануфактурної продукції, яку можна придбати за будь-яку певну кількість сировинної продукції, або, що, власне, те саме, за вартість будь-якої певної кількості сировинної продукції то менша мінова вартість цієї певної кількості сировинної продукції, то менше стимулів збільшувати її виробництво має і землевласник (удосконалюючи методи господарювання), і селянин (ретельніше обробляючи землю). Крім того, все те, що в будь-якій країні має тенденцію обмежу­вати кількість ремісників та виробників, спрямоване й на звуження внутрішнього ринку, найважливішого з усіх ринків для сировинної продукції землі, і, таким чи­ном, далі зменшує кількість стимулів для розвитку сільського господарства.

 

Отже, системи, які, віддаючи перевагу сільському господарству перед усіма інши­ми сферами діяльності, накладають, з метою посприяти його розвиткові, обмежен­ня на виробництво й зовнішню торгівлю, діють усупереч самій меті, яку вони об­стоюють, і опосередковано позбавляють стимулів розвитку саме ті галузі промис­ловості, розвиток яких намагалися заохотити. Таким чином, вони, напевне, ще не­послідовніші, ніж навіть меркантилістська система. Ця система, більшою мірою заохочуючи розвиток промислового виробництва й зовнішньої торгівлі, ніж розви­ток сільського господарства, відвертає певну частку суспільного капіталу від під­тримки більш прибуткових до підтримки менш прибуткових галузей промисловості. Але, кінець кінцем, меркантилістська система справді сприяє розвиткові тих галу­зей промисловості, які вона й намагалася стимулювати. Натомість такі сільськогос­подарські системи зрештою справді позбавляють стимулів розвитку саме ті галузі промисловості, яким вони намагалися сприяти.

 

Таким чином, кожна система, що намагається чи то з допомогою надзвичайних стимулів спрямувати в певні промислові галузі більшу частку капіталу суспільства, ніж та, яка пішла б туди природним способом, чи то шляхом надзвичайних обме­жень забрати з конкретних галузей промисловості частку капіталу, що за інших обставин був би застосований у них, насправді шкодить тій великій меті, якій вона мала намір посприяти. Така система уповільнює, а не прискорює рух суспільства до реального багатства та величі і зменшує, а не збільшує реальну вартість річної про­дукції землі й вартість робочої сили.

 

Отже, всі системи, що або надають переваги, або запроваджують обмеженій, таким чином спіткає повний занепад, і тоді сама собою, без жодного примусу чи сприяння, утвердиться очевидна й проста система природної свободи. Кожна люди­на, поки не порушує законів справедливості, має повну свободу задовольняти свої інтереси тим способом, який їй до вподоби, і конкурувати своєю промисловістю й капіталом з промисловістю та капіталом будь-якої іншої людини чи групи людей Отже, суверен цілковито позбавлений обов'язку, намагаючись виконати який, він завжди ставатиме жертвою незліченних ілюзій і для належного виконання якого ніколи не вистачить нічиєї мудрості і знань, обов'язку наглядати за промисловістю приватних осіб і спрямовувати її розвиток у тому напрямі, який найбільше відпові­дає інтересам суспільства. Згідно з системою природної свободи суверен має дбати лише про три обов'язки; ці обов'язки, дарма що мають велике значення, цілком пені і зрозумілі для звичайного розуму: по-перше, це обов'язок захищати суспільство від насильства та втручання інших незалежних суспільств; по-друге, обов'язок яко­мога краще захищати кожного члена суспільства від несправедливості та утисків з боку будь-якого іншого члена суспільства, або обов'язок утвердити несхитне дотри­мання правосуддя; по-третє, обов'язок виконувати певні громадські роботи й запро­ваджувати певні суспільні інституції, бо виконання та запровадження їх ніколи не відповідатиме інтересам будь-якого індивіда чи невеликих груп індивідів, бо прибу­ток ніколи не відшкодує витрат окремого індивіда чи нечисленної групи індивідів, дарма що часто він може більш ніж відшкодувати їх для суспільства загалом.