Популізм як форма політичної практики

Поширення популізму в українській політиці зумовлює дослідження змісту та форм існування цього феномену. У ЗМІ часто поняття популізму ототожнюють із необгрунтованими передвиборними обіцянками політиків. Втім, це явище є більш змістовним, і його не варто обмежувати лише виборчою технологією.  

 

Визначення популізму. Популізмом (від лат. populus – народ) прийнято вважати різнорідні за ідейно-політичним змістом суспільні течії, що виражають інтереси широких верств населення. Основні ідеї, які пропагує популізм, це вимога прямої участі народу в управлінні («пряма демократія»), наявність авторитарного лідера, недовіра до представницьких і державних інститутів влади, критика бюрократії.

 

Причини популярності популізму слід шукати у твердженні, що панівна верхівка не піклується належним чином про інтереси «простої людини». Багато дослідників популізму розглядають його як стиль риторики, яка може бути використана різними ідеологіями. Отже, залежно від ідеологій можна визначити «лівий» і «правий» популізм, а також популізм, який базується на ідеях націоналізму, расизму й релігійного фундаменталізму. Існують також різновиди популізму, побудовані на захисті інтересів окремих регіонів (як правило, депресивних) або окремих соціальних груп. 

 

Популізм базується на вірі його прихильників у можливість максимально спрощеного шляху вирішення соціальних та економічних проблем, втілення ідеалів соціальної справедливості та радикальному неприйнятті складних ідей (антиінтелектуалізм). Зазвичай популізм пропонує такі напрямки вирішення соціально-економічних проблем: боротьба із «зажерливістю» пранівної верхівки, боротьба із зовнішнім ворогом, обмеження влади політичних угруповань або монополістичних корпорацій, боротьба з корупціонерами й бюрократами, залучення до управління представників народу, які розуміють потреби «простої людини».

 

Поняття популізму також використовують для визначення політичної діяльності, що грунтується на маніпулюванні масовою свідомістю населення і передвиборних обіцянках, для виконання яких немає належних ресурсів. 

 

Характеристики популізму як політичної діяльності. Популізм існує в тих країнах, де наявні базові демократичні інститути – загальне виборче право, рівноправність громадян, свобода слова, право на об’єднання. Тільки за цих умов населення може бути справжнім учасником політичного процесу, а залучення населення політичними силами може забезпечити завоювання влади.

 

Популізм як система цінностей поширений передусім серед верств населення з низьким рівнем політичної та правової культури і розрахований на людей, які не прагнуть раціонально оцінювати дії політиків. Політик-популіст, як правило, – це харизматичний лідер, для якого пріоритетом слугують не якісь програми чи концепції, а «голос народу», сподівання та потреби «простої людини». Політика-популіста не турбують довгострокові наслідки його діяльності, його мета – одержати підтримку якнайбільшої кількості прихильників у даний момент. Він чудово орієнтується, що потрібно робити, щоб завжди бути у фарватері громадських симпатій.

 

Більшість дослідників дотримується думки, що популізм як політичне явище не може бути ані однозначно позитивним, ані негативним. Питання полягає у контексті існування популізму, в тому, чи здатний політик-популіст виконати обіцяне і якими будуть довгострокові наслідки його діяльності для суспільства.  

 

Історія становлення популізму. Історики вважають, що термін «популізм» уперше з’явився наприкінці ХІХ століття в США, після чого він увійшов у політичний лексикон.

 

Джерело сучасного популізму більшість західних вчених вбачає в діяльності американських популістів на межі ХІХ–ХХ століть. Популістами називали прихильників громадського руху, що обстоював інтереси сільськогосподарських працівників. Популістський рух поєднував різнорідні групові інтереси (головним чином фермерів і робітників) у боротьбі проти панування монополістичного капіталу, що встановився у той період. Настрої розорених американських фермерів вловили громадські діячі, які об’єдналися в Народну (популістську) партію.

 

Відомий американський історик Р. Хофстедтер стверджує: «Популізм був у США першим значним політичним рухом, що наполягав на відповідальності держави за загальний добробут». Як писав американський дослідник Е. Голдмен: «Популізм розробив механізм прямої демократії – прямі вибори до сенату; ініціативи, що дають виборцям право законодавства через голови представників; референдум, який забезпечує право вето на дії законодавчих органів».

 

1896 року популістський рух влився у Демократичну партію, підтримавши на президентських виборах кандидата В. Браяна. З його ім’ям пов’язане остаточне ствердження терміна «популізм» як форми політичної діяльності. 

 

Сучасні форми популізму. Популістський рух у США дав помітний імпульс до виникнення популізму в країнах Латинської Америки. У 30-ті роки майже у всіх латиноамериканських країнах виникли й зміцніли партії популістського спрямування. Експансіоністська політика Сполучених Штатів стосовно латиноамериканських держав зумовила розвиток національно-визвольної складової популізму. Його прихильники виступали не тільки проти капіталістичної експлуатації, відстоювали націоналізацію базових галузей промисловості й землі, але й виступали проти «північноамериканського імперіалізму». І нині позиції популістських партій у Латинській Америці залишаються сильними. 

 

Аналіз популістських тенденцій у країнах Азії, Африки й Латинської Америки свідчить про те, що популістські форми політичної діяльності характерні для тих соціально-політичних режимів, де здійснюються буржуазно-демократичні соціальні перетворення.

Втім, явища популізму трапляються і в розвинутих країнах. Сучасні дослідження популізму звертають увагу на принципові розбіжності у сприйнятті цього явища населенням стабільних і слаборозвинутих країн. Якщо в суспільствах з перехідною економікою населення часто сприймає харизматичного лідера-популіста як месію, здатного об’єднати націю і вивести країну з безодні економічного неблагополуччя, то в розвинених популісти – це радше «клоуни», які здатні привнести в політичне життя щось екстравагантне.

 

Наведемо кілька спостережень з останніх передвиборних перипетій в США. Так, американські дослідники вважають, що саме завдяки популістській екстравагантності Дж. Буш зміг стати лідером виборчих перегонів. Американська преса писала, що «Буш виклав перед виборцями карту, котру вважав найсильнішою: зниження податків. Кандидат у президенти вдало ілюстрував свою позицію: «Візьмімо сім’ю: подружжя із загальним доходом 50 тисяч доларів на рік. Завдяки моїй програмі сума податків, які вони сплачуватимуть, зменшиться на 50%». У переважно сільськогосподарському штаті Айова Буш говорить мешканцям про те, що добре розуміє специфіку місцевого сільського господарства і нагадує про свої плани полегшити фермерам податковий тягар: «Підніміть руки, хто платить податок на прибуток федеральному урядові? – запитує він фермерів. Ліс рук. – «Ви будете платити менше!» – Натовп радісно аплодує».

Явище популізму добре відоме і на території колишнього СРСР. Комуністичні вожді часто послуговувалися популістськими технологіями для зміцнення своєї популярності. Популізм використовували більшовики, яким за допомогою гасел «Мир – народам!» і «Земля – селянам!» вдалося згуртувати народні маси у революційній Росії. Більшовики не гребували й гаслами, що грали на низьких інстинктах юрби, наприклад «Грабуй награбоване!». Демократизація радянського суспільства супроводжувалася використанням популістських технологій. Варто згадати новації М. Горбачова – поїздки країною, «спілкування з народом», регулярні апеляції до широких мас, тобто цілком популістські методи. Їх активно використовують як російські, так і українські політики.   

 

Сьогодні спостерігається поширення популістських політичних практик у світі. Для прикладу наводяться таки персонажі, як Ево Моралес у Болівії, Уго Чавес у Венесуелі, Олександр Лукашенко в Білорусії, Махмуд Ахмадинежад в Ірані. Те, що лідери-популісти з’являються в країнах, які належать до різних цивілізаційних традицій, може свідчити, як стверджує російський дослідник А. Рябов, про формування своєрідної «світової дуги популізму».

 

Згадані президенти-популісти намагаються говорити від імені більшої частини громадян своїх країн, передусім бідних прошарків. Своєю місією вони вважають справедливий перерозподіл національних багатств. У Чавеса й Ахмадинежада це доходи від нафти, у Моралеса – від газу й олова. Вони активно виступають за боротьбу проти зовнішнього ворога – США і поширення західних ліберальних цінностей. 

Сучасні борці за соціальну справедливість не наполягають на тотальному усуспільненні власності, обмежуючись націоналізацією тільки ключових галузей і підприємств. Дрібну та середню приватну власність вони не збирається забороняти. Головне для сучасних політиків-популістів, щоб панівні верхівки дотримувалися соціальної відповідальності та щедро ділилися власними доходами з «простим народом».

 

На думку А. Рябова, виникнення «світової дуги» популістських режимів не можна пояснити випадковими збігами. Поява таких режимів є реакцією на реалії нинішнього етапу глобалізації з її гострими протиріччями і зростанням нерівності у споживанні між населенням розвинутих країн («золотим мільярдом») і країнами третього світу.  

 

Результати втілення популізму красномовно демонструє досвід країн Латинської Америки. Економісти та історики сходяться на тому, що цей результат є невтішним: політика популізму впродовж декількох десятиріч не змогла забезпечити країнам Латинської Америки ані динамічного соціального та економічного розвитку, ані належного матеріального добробуту.

Для ілюстрації наведемо висновки зі статті перуанського економіста Альваро Варгаса Льоси «Популізм повертається?», у якій досліджуються особливості латиноамериканського популізму.

 

Багато з наведених нижче проблем характерні і для сучасної України.    

 

Як стверджує Льоса, «упродовж ХХ століття бразильський лідер Жетуліо Варгас, аргентинець Хуан Домінго Перон, мексиканець Ласаро Карденас, венесуелець Карлос Андрес Перес, перуанець Алан Гарсія – всі вони намагалися звільнити «народ» від несправедливості, вищим втіленням якої вважали «олігархію». До олігархів відносили латифундистів, банкірів, нових промисловців. Боротьба проти олігархії була нерозривно пов’язана з протидією «імперіалізму», який майже завжди асоціювався зі Сполученими Штатами». 

Для популістів пріоритетною метою політики є посилення держави і державного втручання в економічні процеси. У підсумку, як пише Льоса, популізм, що керував Мексикою впродовж 70 років, створив державу, яка у 80-х роках минулого сторіччя витрачала до 61 % ВВП. У Венесуелі частка держави становила 50 % національного бюджету. У Бразилії до кінця 1970-х років під контролем держави перебувала понад третина промисловості країни. Експропріація земельних латифундій спричинила зміцнення держави, але аж ніяк не селянина. У Перу і Мексиці такі аграрні реформи не стабілізували економічний розвиток сільськогосподарського ринку і не зробили селян повноправними власниками. 

 

Популістське твердження про несправедливі умови товарообміну, за яких розвинуті країни постачали готові товари, тоді як країни, що розвиваються, лише експортували сировину, стало підвалиною для формування концепції економічного націоналізму. За словами Льоса, автори цієї концепції стверджували, що становище можна виправити за допомогою масованої зовнішньої допомоги. Прихильники цієї концепції почали вимагати від розвинутих країн багатомільйонних зовнішніх позик, кредитів і траншів. «Ця політика мала невтішний результат. Навіть після того, як багаті різко збільшили обсяги кредитів, рівень інвестицій в країни Латинської Америки не перевищував 15 % ВВП, а втеча капіталів була значно більшою за зовнішню допомогу. У 1980-ті з країн континенту вивезли 220 млрд доларів, що у чотири рази більше, ніж сума кредитів, наданих МВФ». 

 

Причина неуспішності масованих зовнішніх кредитів полягає у надзвичайно високій адміністративній централізації та відсутності ефективних інститутів захисту приватної власності. 

Льоса підводить однозначний вирок політиці популізму: «У підсумку всі латиноамериканські держави, що в тій чи тій формі сповідували популізм, опинилися у глибокій кризі. Через півстоліття після Мексиканської революції за межею бідності опинилося практично 50 % населення Латинської Америки. Такий соціальний підсумок латиноамериканського популізму».